Сьогодні для деяких євангельських російських німців (надіюсь, прочитає цей допис той, кому це особисто адресовано), якщо ти − український християнин, який засуджує війну, намагається пояснити у яке пекло перетворилася Україна через вторгнення Росії, то ти український екстреміст.
Це дуже деструктивний для Царства Божого і Церкви наратив: що ти український націоналіст-екстреміст тільки тому, що любиш свою країну, свій народ, свою церкву. І твоя любов до своєї країни, народу, церкви та мови ПЕРЕКРЕСЛЮЄ для тих людей все, що ти робив для християн з інших країн (освітні та місіонерські проєкти заради Христа для поширення Царства Божого), у тому числі для російських євангельських. Робив для тих, на кого нападав не ти, а хто напав на тебе, якщо говорити про держави і підтримку агресії досить багатьма з церковної спільноти Росії…
Згідно з богослов’ям саме тих пасторів, якщо ти любиш Росію − ти патріот та небожитель. Але якщо ти любиш, не дай Боже, Україну, то це екстремізм, який граничить з нацизмом… І ці люди намагаються свою «миротворчу» діяльність будувати на замовчуванні трагедії мільйонів українців заради збереження почуттів росіян, продовжуючи подібне гасло з часів Другої світової війни: українці, помирайте тихо, щоб не ображати ранимих почуттів тих, хто любить «рускій мір» та Путіна з Кирилом, Дугіним, Прохановим, Соловйовим, Скабєєвою, і т.д.
На превеликий жаль, 20 років розлюднення українського етносу як недонації, недокраїни, недомови, недоцеркви, недолюдей вразили світогляд і цінності досить багатьох християнських зіркових служителів міжнародного рівня не тільки в російському середовищі, а й у певних міжнародних колах. Миротворчість − це не «принуждение к миру», це не замовчування, це не йменувати народ і країну, на яку напали, екстремістами тільки тому, що вони захищають свою історію, землю, сім’ї. Як нагадав в неділю під час проповіді мій товариш Назар Іллюк: «Як можна проповідувати Євангеліє народу, історію якого ти ігноруєш і не хочеш знати? Як ти можеш любити того, кого не хочеш знати як людину?»…
Сьогодні важливо бути не просто християнином, але й людиною (Микола П., повертаючись до твого коментаря декілька тижнів тому, я саме про це й писав…). Бути людиною за образом і подобою Божою − це набагато більший виклик, ніж просто виконати церковні правила та очікування священнослужителів… Одна з трагедій християнства ХХІ ст. у тому, що ми розділили такі поняття як бути християнином та бути людиною… Так, Христос для мене все більше є не Відповідь, а Питання − одне Велике болюче Питання про людяність, про Царство Боже, про Діалог з Богом, про право іншого жити та існувати як людина, як етнос, як мова…
Проросійський імперський наратив в церковному середовищі ще десятки років буде змушувати українську Церкву до мовчання та замовчування заради так званого миру і почуттів тих, хто на боці агресора − активно чи латентно. Але справжнє примирення відбудеться тільки тоді, коли російський християнин і церковний служитель відмовиться свідомо з розкаянням від ідей імперіалізму, «руського міра», «принуждения к миру», і готовий буде слухати і співчувати без звинувачення жертви мілітаристської нелюдської агресії, яка погрожує усьому ядерним попелом. Не ми кричали «Путин, введи войска!» і не ми нападали на Донбас. Не ми нападали на Крим…
Так, мені боляче, нестерпно боляче від того, як в один день, 24 лютого 2022 р., стільки друзів і колег, чи, скорше, стільки тих, кого я багато років вважав своїми друзями і колегами з російських християн, з ким стільки разом служили, молилися, ділилися, водночас для стількох (колишніх? більшості?) друзів і колег я став українцем-екстремістом тільки через те, що не погоджуюсь з демонічним наративом «руського міра» і пропагандистським псевдоцивілізаційним історичним наративом фантомного совєцького «червоного терору»… Вам дозволено Богом бути руським, а мені українцем − ні… Мабуть, так… І як завершує свої дописи мій друг Федір Р.: а все інше, друзі, після війни…
Джерело: taras.dyatlik
