Основна причина зневіри − наша хибна підстава для впевненості. Ми просто не на те покладаємося! Апостол Петро закликає: «Господа Бога святіть у серцях ваших» (1 Петра 3:15). Бог не говорить Ісусу Навину: «Давай, старайся краще». Безумовно, він чекає від нового лідера Свого народу повної самовіддачі. Але при цьому запевняє: «Як був Я з Мойсеєм, так буду з тобою, не залишу тебе й не покину тебе… З тобою Господь, Бог твій, у всьому, де ти будеш ходити». (Ісус Навин 1:5,9).
Ви, до речі, не помічали, що в списку спостерігачів, посланих у Ханаан (13:5-16), немає імені Ісус? Там сина Навина, делегата від роду Єфремова, звуть Осія (єврейською − Хошіа, «спасіння»). Це Мойсей за фактом і за заслугами нарікає йому ім’я Єшуа («Господь спасає»). Власними силами подібні завдання вирішити неможливо нікому − ні Осії, ні навіть Мойсею. Не лідер введе народ у Землю обітовану, а Господь. Нове ж ім’я, Єшуа, стане Мойсеєвому наступнику постійним нагадуванням. Такий ось даний йому нематеріальний «сувенір» (французькою souvenir − пам’ять, спогад, нагадування).
Господь повелів євреям обзавестися також і «сувеніром» матеріальним: «Візьміть собі з народу дванадцять мужів, по одному мужеві з племени. І накажете їм, говорячи: Винесіть звідси, із середини Йордану, із місця, де міцно стояли ноги священиків, дванадцять каменів, і перенесете їх із собою, і покладете їх на нічлігу, що в ньому будете ночувати цієї ночі. Коли взавтра запитають ваші сини, говорячи: Що це в вас за каміння? То скажете їм, що була відділена йорданська вода перед ковчегом Господнього заповіту, коли він переходив в Йордані, була відділена йорданська вода. І будуть ті каміння за пам’ятку для Ізраїлевих синів аж навіки» (Ісус Навин 4:2,3,6,7).
Увійшовши в висохле русло Йордану, ізраїльтяни опинилися в якомусь міжчассі. Опинилися «посеред». Пустелю вони вже залишили, а в Ханаан ще не увійшли. Невизначеність проміжного стану − найвідповідніша ситуація для того, щоб впасти в зневіру. І «сувенір», нагадування про Божу участь − найкраща профілактика від цієї небезпеки.
Безумовно, слід пам’ятати свої минулі помилки, інакше ми будемо приречені повторювати їх. Але куди важливіше для нас, як мандрівників і прибульців, не забувати, як Господь підіймав нас після кожного падіння, як вів через усі негаразди, які давав обітниці. Тоді щоразу, опинившись «посеред», ми будемо впевнені: Він був вірний раніше, буде вірний і надалі.
Мандрівникові й прибульцю (біженцю і переселенцю, як ми сказали б сьогодні) негоже обростати речами. Щоразу, залишаючи тимчасове житло (а яке з наших жител − не тимчасове?), доводиться розлучатися з багатьма сувенірами, що нагадували про ті чи інші місця і події. Проте, є у мене і такі, з якими мені нізащо не захочеться розлучатися. Серед них − фотографія дружини в день нашого весілля, яка світиться від щастя, стоїть на тумбочці біля ліжка. Хоч би яким важким був минулий день, які випробування не чекали б попереду, це фото − мої дванадцять каменів. Нагадування про вірність Божу стосовно нас і про клятву вірності, дану мною перед Його лицем.
Читайте також:
«Сувеніри» бувають різні. Наприклад − матеріальні, але невидимі: «Ісус поставив також дванадцять каменів у середині Йордану, де стояли священники, що несли ковчег заповіту. Ці камені там і досі». Їх не видно, але ми-то знаємо: вони − там. А причастя або вечеря Господня, навпаки, слугує нам видимим, але нематеріальним «сувеніром»: «це творіть на Мою згадку».
