Під кінець 2021 року Netflix та режисер Адам МакКей спромоглися створити тренд. Фільм погано сприйняли багато американських критиків – бо він серйозним катком пройшовся по їх хайпожерстві та моральній безхребеності. Мабуть, саме тому «Не дивіться вгору» став таким обговорюваним та котраверсійним. Чи дійсно це фільм про всесвітнє потепління і важливість його подолати спільними зусиллями?
Епоха лайків і позитиву
«Не дивіться вгору» хоч і сатира, але в першу чергу фільм-катастрофа, а тому тема апокаліптичної загрози тут головна. Глядачу майже одразу ставлять питання: чи здатні ми говорити про справжні проблеми в публічному просторі? Очевидно, діагноз що ставить фільм – ні, не здатні. Саме тому фільм змонтований таким чином, що можна просто перемикати канали/події. Не подобаються політики – подивимось сімейне шоу, стомились від новин – є завжди National Geographic.
Кейт Дібіаскі (Дженніфер Лоуренс) страждає від принижуючих мемчиків та обструкції оточуючих саме тому, що її асоціюють з «негативним» ставленням до життя. Негатив у тому, що вона просто сказала правду, для якої не існує приємного тону. На контрасті, сором’язливість та нерішучість Рендалла Мінді (Леонардо ДіКапріо) робить його зіркою. Стрічка ілюструє принцип інформаційної бульбашки однодумства, якою оточують себе більшість людей. Мінді втрачає доступ до медіа, як тільки починає прямим текстом говорити про нові проблеми, пов’язані з кометою. А навіть якщо вони будуть очевидні, то завжди з’явиться онлайн тренд, який буде це заперечувати. Не говоріть про справжні проблеми, бо це не надихає. А інформаційний шум з «промінцями добра» надихає, його побільше. Це ж так класно, еге ж? ЕГЕ Ж?!
Щоб достукатись до мас, Дібіаскі та Мінді запрошують Райлі Біну (Аріану Гранде), яка буквально співає «Дивіться вгору, бо на вас летить комета, яка зараз нас всіх вб’є!». Чому так? Бо навіть погроза планетарної катастрофи звучить набагато краще, якщо у вуха її нативно пхає інфлюенсерка. Всі проблеми ж можливо вирішити підібравши потрібного інфлюенсера. Хіба ні?
Період COVID-19 показав, що інформація більше не має впливу через логічні послідовності чи аналіз. Кількість підписників та лайків впливають набагато більше. Медіа продукують те, що користується популярністю, а маси ще більше цього вимагають. У цьому процесі не залишається простору для глибокого аналізу та критичних сумнівів. «Не дивіться вгору» смакує цю начебто зрозумілу тезу, але у безжально сатиричній формі Адама МакКея, комедії якого звикли робити боляче окремим соціальним групам. Фільм неначе каже «що ж, як не хочете думати про реальність, то будете страждати!». Цілком справедливо.
Саме питання про здатність публічних розмов про серйозні речі – дуже важливе. Але ж, чи допоможе іронія змінити ситуацію? Все що нам не подобається можна cancelити, і взагалі – підписуйтесь та ставте лайк.
Популізм
Інша важлива тема «Не дивіться вгору» – популізм. Фільм прекрасно демонструє, як будь-який публічний дискурс привласнюється тією чи іншою політичною силою. Під прес потрапляє і комерціалізація та «одомашнення» майже всього (в тому числі апокаліпсису). І останні події з загиблими від торнадо працівниками Amazon показують, що анти-корпоративна іронія фільму є досить документалістичною.
Особливо веселить перспектива «я поза політикою», під лозунгом якої висловлюються політичні лозунги і приймаються досить політичні рішення. Взагалі, велика подяка МакКею, що він ілюструє як ця фраза знецінилась і перетворилась ще на одну cancel фразу. А персонажі «я за мир», які використовують цю риторику, щоб підняти свій рейтинг та заробити більше грошей, викликають особливий біль серед української аудиторії Netflix.
«Не дивіться вгору» доносить ще одну просту істину: гарні обіцянки, які не можна виконати – дороге задоволення, в першу чергу для тих, хто їх слухає. А за мирною риторикою деяких публічних особистостей ховається цинізм, насильство та експлуатація. Звичайно, можна було показати ці істини без буквальних ілюстрацій запаленої цигарки навпроти знаку «ВОГНЕНЕБЕЗПЕЧНО», але, знову таки, МакКей ніколи не церемонився з аудиторією.
З іншої сторони головним персонажам теж дістається на горіхи, бо Мінді під приводом великого реформатора згоджується допомагати президенту і посилює дезінформацію населення своїм прикладом. Майже як після кожних виборів в Україні з «новими чесними людьми в політиці». МакКей таки щось знає про Україну. А Дібіаскі здатна лише породжувати хаос, а не вирішувати проблему. Ми не натякаємо на одного колишнього президента і всі схожості випадкові. МакКей не лише критикує «загал», іронія проходить і по «протагоністах». Якщо ви великий реформатор – ми вже пакуємо анти-популістичні валізи… І на даху не сховаєтесь.
Констатація фактів не робить нас кращими за тих, хто їх ігнорує. Можливо трохи зарозумілішими. МакКей не лише тролить загальну довірливість пустим обіцянкам, він тролить і бірців і борчинь за правду. Тих, хто не хочуть визнавати свою частину відповідальності за стан речей. Бо ми ж оперуємо з фактами, ми ж не вони…
Реальність смерті
Ще одна тема, яку продовжують ігнорувати частина людей на планеті – реальність та близькість смерті. Навколо нас легко почути думку, що статистика смертей від пандемії перебільшена. Що все це створили фармацевтичні компанії, щоб заробити мільярди на простих людях. Що ковід впливає не сильніше сезонного грипу. Так само ми можемо говорити про загрозу війни, екологічної катастрофи, чи навіть зіткнення з небесним тілом. Багато людей не хочуть визнавати реальність небезпеки, що чатує на нас – МакКей просто верещить про загрозу.
«Не дивіться вгору» мало не єдиний фільм за останні два роки, який хоч і сатирично, але й серйозно ставить питання смерті як чогось, що чекає на кожного. У фільму є терапевтична роль, бо на прикладі персонажів він показує шлях до примирення з собою і ближніми перед лицем смерті.
Остання частина фільму приносить цей зцілюючий аспект досвіду смерті, який, окрім іронії та скептицизму, викликає співчуття до інших людей та питання про наше реальне життя тут і зараз. І цей аспект історії, без іронії на тему релігії, сімейних цінностей і дружби, є тим балансуючим пір’ячком, завдяки якому стрічка не скотилася лише у чорний тролінг нинішніх трендів.
Без хоч якогось заземлення історії в людськість персонажів фільм вийшов би занадто прямим великим гегом, і було б важко пробачити пласкі паралелі з реальністю і мега-скепсис що до здатності людей змінюватись. Хоч людськість дісталась лише «протагоністам», втім дякуємо що їм в стрічці дісталось хоч трішки скепсису.
Читайте також:
Чому ця стрічка важлива
«Не дивіться вгору» точно не є найгеніальнішим сатиричним фільмом десятиліття, страждає від деякої прямоти, недолугості, неоднозначності та занадто прямих натяків на деяких американських політиків, студії, олігархів та публічних особистостей. Деякі жарти могли бути більш витонченими, деякі повороти сюжету – більш продуманими. Але МакКей не боїться говорити про слона в крамниці посуду, про нашу поступову втрату зв’язку з реальністю. Цей фільм однозначно є гарним ляпасом зазнайкуватості карантинного-онлайн життя ковідного періоду, політизації усіх процесів та відмови від самого факту реальності, яка не залежить від наших політичних, чи будь-яких інших поглядів.
* Ретроспективно фільм все ще залишається актуальним, особливо для американського суспільства. Хоч деякі уроки ми продовжуємо вчити навіть під час повномасштабного вторгнення росії.
