У наші дні широко поширена ідея, висловлена австрійським психоаналітиком Зигмундом Фрейдом (1856-1939), що віра в Бога – це проєкція бажаного на дійсне. Нам, мовляв, хочеться, щоб у нас був великий добрий татусь, який би про нас дбав, – ось ми самі собі його і вигадали.
Схоже, уявлення Фрейда про релігію – той самий випадок, коли його вчення про проекцію бажаного на дійсне найбільшою мірою відповідає реальності. Адже біблійну віру в відповідальність гріховної людини перед святим Творцем навряд чи можна порахувати задоволенням власних бажань. Якраз вірити в те, що Бога немає, – це й означає видавати бажане за дійсне, слідуючи старим принципом: ми самі собі будемо, як боги, і самі будемо вирішувати, що добре, що погано.
Навряд чи аргументацію Фрейда взяли б на озброєння вихователі сирітського притулку, щоб втішати подібним чином своїх підопічних. Навіщо, мовляв, ти сумуєш за мамою? Мам же не існує! Тобі просто хочеться, щоб у тебе була мама, ось ти її собі й вигадав. Мама – це проєкція твоїх бажань на дійсність.
Але як туга по матері говорить про реальність матері, відчуття потреби в Бозі свідчить про Його існування! Бо будь-яка потреба є свідченням того, що повинен бути й об’єкт її задоволення. Потреби без відповідного їй об’єкта не буває.
Читайте також:
Якщо людина відчуває холод, значить, існує тепло. Наявність статевого потягу повідомляє нам про реальність шлюбних відносин. Раз є голод, значить, десь є і їжа. Раз є спрага, значить, існує і питво.
Таким чином, наявність у нас потреби в якомусь вищому сенсі й в призначенні є доказом їх існування. А вони можуть відбуватися тільки від Творця. Блаженний Августин (354-430) так пише про це: «Ти створив нас для Себе, і душа наша доти нудиться і не знаходить собі спокою, доки не заспокоїться в Тобі».
