Для України та українців тема націоналізму – це питання виживання в тіні агресивної імперії.
Для Путіна та його прибічників кожен українець, який не готовий визнати себе “росіянином” чи “малоросом”, є націоналістом. Українець, який хоче залишатися українцем, жити у вільній Україні, розмовляти рідною мовою, любити свою давню історію та культуру – націоналіст.
Тому українські євангельські віруючі, які єдині зі своїм народом і страждають разом з ним, не можуть не бути націоналістами. Інше питання, як вони розуміють націоналізм.
За роки війни національна ідентичність українців зросла і суттєво змінилася. Те саме можна сказати і про євангельські церкви.
Що можуть запропонувати євангельські голоси, щоб доповнити чи виправити те, що думають пересічні українці про свою національну ідентичність? Який особливий внесок вони можуть зробити?
Розглядаючи тему українського націоналізму в контексті триваючої агресії з боку Росії, я зверну увагу на зміни в громадській думці, а потім на рефлексії представників євангельської спільноти щодо цих змін.
Іншими словами, нас буде цікавити розвиток суспільства в розумінні його національних рис, але ще більше – розвиток євангельського богослов’я в розумінні цих національних трансформацій.
Перш за все, треба сказати, що для українського націоналізму не характерне почуття національної вищості. Так, це передбачає ідентифікацію зі своєю нацією та її інтересами, але не за рахунок виключення чи приниження інших.
Йдеться не про піднесення нації, а про боротьбу за її незалежність і суверенітет, за право бути собою без зовнішнього втручання і нав’язливих впливів.
У цьому сенсі націоналізм звернений не до інших, а до себе – до з’ясування, утвердження і захисту своєї національної ідентичності в мові, культурі, релігії, державотворенні.
Слід також зазначити, що сучасний український націоналізм є радше громадянським, ніж етнічним. Іншими словами, він базується не на крові та землі, а на спільних цінностях. Суспільство, засноване на цій ідеї, бачить себе відкритим, вільним і демократичним.
В Україні люди різного етнічного походження, культури, мови та релігії відчувають, що вони належать до цієї країни. Це мирне і багате розмаїття цілком сумісне з природним прагненням титульної етнічної групи до самозбереження.
Саме українська Україна, не зрусифікована до злиття з “братніми” білорусами та росіянами, і не європеїзована до безликості, створює можливості для процвітання політичного, культурного та релігійного плюралізму.
Більше того, в умовах постійної агресії з боку Росії український націоналізм можна частково вважати постколоніальним, або постімперським. Цей націоналізм не експансивний, не агресивний, а самозахисний.
Під натиском імперії Україна утверджує свою ідентичність і захищає її за будь-яку ціну. Було б дивно вимагати від України відмовитися від “націоналізму” лише тому, що це слово погано звучить для надто толерантних європейців.
Вимагати цього від українців означає стати на бік Путіна, який виправдовує початок війни необхідністю “денацифікації” України.
Боротьба українців за право бути собою – це серйозний виклик пропагандистським схемам, розробленим у Кремлі. Путін хоче представити Радянський Союз як щасливе єдине братство народів і, експлуатуючи цю фальшиву пам’ять, відновити радянську імперію.
У радянські часи вчили, що національність, історія, культура, сімейні традиції втрачають значення, що майбутнє належить новому виду людини – homo soveticus.
Сьогодні на зміну цій комуністичній наднаціональній ідеї прийшла ідея “русского мира”. Відчайдушний опір українців зриває плани імперії і виглядає приниженням для її амбітного лідера.
Водночас він показує, що українці – інші, що вони готові платити кров’ю за дане їм Богом право жити по-своєму.
Згідно з опитуванням громадської думки, проведеним соціологічною службою Центру Разумкова, у 2017 році “близько чверті (27%) респондентів погоджувалися з твердженням “українці та росіяни завжди були і залишаються братніми народами”, тоді як у 2023 році цей показник знизився лише до 4%. Натомість значно зросла частка тих, хто дотримується думки, що українці та росіяни ніколи не були братніми народами” – з 16% до 43%. [1]
Можна побачити, що частка українців, які ідентифікують себе з радянським минулим і Росією як спадкоємицею цього минулого, радикально зменшилася. Водночас зміцнилося розуміння українців як європейців.
Це видно з набору типових якостей, які найчастіше відзначають жителі України: волелюбність, працьовитість, патріотизм, гостинність, національна гордість, миролюбність, доброта, життєлюбність, щирість, релігійність, незалежність у думках і поглядах, чесність, громадська активність, індивідуалізм, войовничість.
Зростання національної самосвідомості проявляється і в повазі до національних символів: “Порівняно з попередніми роками зросла частка тих, хто пишається державними символами України: Прапором України (з 26% у 2011 році до 75% у 2023 році), Гербом України (з 25% до 74%), Державним Гімном (з 22,5% до 69%).
Також з 32% до 74% зросла частка тих, хто пишається державною мовою України”. [1]
Ці цифри свідчать про те, що російська військова агресія лише посилила розуміння українцями своєї національної ідентичності як волелюбного народу, який поділяє європейські цінності.
Внесок євангельських церков у розуміння української ідентичності
Далі ми звернемо увагу на внесок євангельських церков в осмислення української ідентичності.
По-перше, українські євангельські віруючі апелюють не стільки до національних цінностей, скільки до загальнолюдських та християнських. Вони наголошують на тому, що геноцид в Україні є викликом не лише для їхньої нації, але й для всього людства.
З одного боку, це геноцид українців, агресія, спрямована на знищення конкретної етнічної групи. З іншого боку, це злочин проти людства, а тому не може не торкнутися кожного.
Тут я хочу звернути увагу на кілька важливих заяв, зроблених від імені більшості українських християн.
Перша з них висловлює загальну позицію українських Церков і називає війну в Україні “геноцидом”:
“Весь світ повинен усвідомити, що це не “українська криза”, це навіть не “війна Росії проти України” – це війна людяності, моральних цінностей, чеснот з концентрованим злом, яке має сатанинську фашистську природу”. [2]
Другий документ звернений до світової християнської спільноти від імені українських богословів і називає підтримку війни російськими віруючими зрадою Христа і Церкви:
“Вони [російські євангелісти] проміняли співчутливу єдність з розп’ятим Тілом Христовим в Україні на особисту безпеку та близькість до політичної еліти імперії. Тому ми просимо світову євангельську спільноту засудити мовчання, відстороненість і відкриту підтримку війни з Україною, яку демонструють російські християни”. [3]
Обидва документи висловлюють одну й ту саму важливу думку – “денацифікація” українців, яку здійснює Росія, є викликом усьому цивілізованому світу та єдності Вселенської Церкви.
Я не можу забути слова одного з тих наївних американських богословів: “Це ваші локальні суперечки між росіянами та українцями, не втягуйте нас у це”. Українські Церкви кажуть, що це не локальна суперечка, це виклик, на який кожен повинен буде відповісти – беручи участь у геноциді або зупинивши його.
По-друге, євангельські голоси наголошують на фундаментальній цінності релігійної свободи та різноманітності. Українська національна ідентичність характеризується любов’ю до свободи.
Церкви кажуть, що справжнє розуміння свободи має бути вкорінене не лише в національній культурі, але й у християнському вченні.
Пастор Ігор Бандура, головний міжнародний спікер баптистів України, підкреслює особливість України як цивілізації свободи й різноманіття на противагу рабській ментальності мешканців “русского мира”:
“Україна відома у світі високим рівнем релігійної свободи та релігійного плюралізму. Єдине місце, де виникли проблеми з релігійною свободою, – це окуповані Росією українські території. Ситуація виглядає гнітюче ще й тому, що майже всі лідери основних релігійних конфесій Росії прямо чи опосередковано підтримали війну Росії проти України і тим самим погодилися зі стражданнями своїх одновірців в Україні”. [4]
Варто зазначити, що російські окупаційні військові частини часто спалюють бібліотеки та склади релігійної літератури, особливо українською та англійською мовами, оскільки росіяни вважають її пропагандистською літературою.
Так було в Донецькому християнському університеті, Таврійському християнському інституті, Ірпінському офісі “Місія Євразія” та багатьох інших місцях.
Отже, євангельські церкви твердо заявляють: збереження України суверенною і вільною є необхідною умовою для збереження всього релігійного розмаїття цієї найбільшої європейської країни.
По-третє, євангельські церкви бачать Україну частиною Європи, але розуміють процес європейської інтеграції з християнської, несекулярної перспективи. Вони приймають секулярну епоху як історичну та культурну реальність, але не капітулюють перед секуляризмом.
Вони не відмовляються від своєї християнської ідентичності заради європейської ідентичності. Вони не вважають Європу антихристиянською, а Росію – християнською. Більше того, вони бачать набагато більше можливостей для християнського відродження в сучасній постхристиянській Європі, ніж у псевдохристиянській Росії.
Як справедливо зазначає британський богослов Джошуа Серл, “історія російського православ’я і стародавньої Русі аж до наших днів ясно вчить, що політичне домінування християнської релігії над національним життям не веде до духовного відродження, а лише створює тонкий шар націоналістичної релігії серед народу, чия прихильність до християнства означає не більше, ніж номінальну приналежність до богохульної абстракції так званої Святої Русі.
“Проти цієї ідеї насильницького нав’язування релігійних цінностей через територіальну експансію “Святої Русі” Європа виступає за принцип свободи віросповідання. “Принцип Європи” – це принцип співіснування, плюралізму та єдності в різноманітності. З’являється нове покоління українців, яке плекає ці цінності”. [5]
Нарешті, націоналізм з євангельської перспективи розглядається як відкритий, мирний та інклюзивний. Сперечаючись про те, яким має бути українське суспільство у світлі Євангелія,
Роман Соловій вбачає в житті та служінні українських євангельських семінарій модель майбутнього для всієї нації:
“Коли українські євангельські семінарії місіонерськи відповіли на жахіття війни, ми переосмислили, що таке спільнота. Ми почали бачити спільноту як інклюзивну, спільну місію служіння іншим.
Таким чином, наші семінарії сформували рефлексуючу спільноту, яка прагне вирішувати нагальні питання, що стоять перед церквою та українським суспільством з біблійної перспективи; співчутливу спільноту, яка задовольняє нагальні потреби людей, що страждають від насильства та переміщення; і спільноту надії, яка відмовляється піддаватися темряві навколо нас”. [6]
Якщо запитати, як євангелісти розуміють український націоналізм, то не потрібно читати їхні книги та заяви, щоб знайти відповідь, достатньо просто відвідати їхні громади.
Війна поставила християнську спільноту в центр уваги. Якщо десь і є надія на краще, то саме тут.
Отже, українці бачать себе окремою нацією в сім’ї інших європейських народів. “Русский мир” здається їм реінкарнацією радянської “імперії зла”.
Підтримуючи свій народ у боротьбі за свободу і право бути собою, українські євангельські віруючі роблять значний внесок в усвідомлення національної ідентичності.
Вони апелюють до загальнолюдських і християнських цінностей, підкреслюють важливість релігійної свободи та різноманіття, нагадують про християнську спадщину та її актуальність для майбутнього Європи, а також демонструють особливу роль християнської спільноти у моделюванні майбутнього України.
Хто боїться українського націоналізму? Його мають боятися лише вороги України, Європи та світу. Більше нікому.
Примітки
1. Ідентичність громадян України: тенденції змін (травень, 2023)
2. Заява щодо фактів геноциду українського народу, вчиненого російськими військами на території Київської області. Прийнята 6 квітня 2022 року на засіданні ВРЦіРО.
3. Звернення представників українських євангельських богословських навчальних закладів до світової євангельської спільноти щодо війни Російської Федерації проти України
4. Свідчення преподобного доктора Ігоря Бандури. Церква, держава і війна Росії проти України. Видавництво Уряду США. Вашингтон: 2023. P. 7.
5. Джошуа Серл. Богословське обґрунтування європейської інтеграції України: Деконструкція міфу про “Святу Русь” проти “занепадаючої Європи”
6. Роман Соловій. Богословська освіта у воєнний час: Українські євангельські семінарії як спільноти милосердя, роздумів та надії. InSights Journal, Vol. 8, N. 1. 2023.
