Якщо ви бачили фільм «Уцілілий» з Лео ді Капріо, то памʼятаєте момент смертельного герцю головного героя з диким грізлі. Ведмедя він здолав. Чудом. Але перемога ця далася важкою ціною – пошматований, знесилений, з переламаними кістьми й ранами, що кровоточать – в такому стані шансів вижити він мав навіть менше, ніж у дуелі з дикою твариною.
Ось такою мені зараз уявляється Україна після перемоги.
Розбита інфраструктура, знищені, спалені, пограбовані підприємства.
Розтяжки, міни, бомби, що будуть виявляти себе ще протягом років і років.
Жінки, що боятимуться завагітніти. Хтось – через пережите насилля. Хтось – просто через острах нової війни і небажання обтяжувати себе чи страждати разом зі своєю дитиною.
Воїни-герої, що повернуться з фронту й опиняться осторонь всіх процесів у країні. Безсоння, посттравматичні розлади, довгий процес відновлення і реабілітації. Будуть і стрілянина в ресторанах, і гранати на перехресті, і бійки на вулицях.
Українці, які ніколи не повернуться в Україну. Хтось із них соромʼязливо передаватиме пожертвування рідним чи на благодійні фонди. А хтось навіть буде повчати з Кракова, Сієтла чи Амстердама, як любити Україну.
Сімʼї, зруйновані під час тривалої розлуки.
Школярі, що не здобули нормальну освіту.
Студенти, які не змогли вивчитися за фахом, але повинні бути справжніми професіоналами в майже постапокаліптичних умовах.
Корупція, що відчує слабкість країни, як ракова пухлина, що атакує і виїдає тіло зсередини, знову почне пускати свої щупальця у всі сфери життєдіяльності.
Збайдужілість світової спільноти – таке собі поплескування по плечу – «молодці, здужали! Ну, далі давайте самі».
Майнові конфлікти, коли біженці повертаються у свій чудом уцілілий дім, а там уже хтось живе і лишати цей дім вони не хочуть, бо самим нема куди йти.
Внутрішнє спустошення волонтерів, які роздали весь свій бізнес заради перемоги, а потім вимушені найматися на роботу до тих, хто «притримав» усе своє до кращих часів.
Всі ми чекаємо перемогу. Підтримуємо, молимось, допомагаємо, воюємо, лікуємо, жертвуємо, працюємо – більшість робить що може. Ми все більше розуміємо, що чим ближче до перемоги – тим важче може бути. Ворог відчуває розслабленість і завжди жорстоко за неї карає.
Перемога у війні складається з низки виграних і програних битв. Інакше ніяк. Але навіть День перемоги – це не магічний день, в який все зміниться водночас. Таке буває лише у казці.
До війни ми були найбагатшим поколінням українців за останні кількасот років. Одразу після війни цього не буде і близько – варто викинути думки, що репарації, фінансова допомога з-за кордону змінять щось у нас.
Мабуть, ми вже всі добре розуміємо, що гроші все не вирішують. Вони важливі, але не визначальні.
Цілком можливо, саме після перемоги ми нарешті будемо співати Гімн повністю, де після «згинуть наші вороженьки, як роса на сонці» є ще «а завзяття, праця щира свого ще докаже».
Завершальна фаза 400-річної війни нагадала нам, як наші предки воювали, і навчила нас воювати так само. Хочеться сподіватися, що у мирний післявоєнний час ми навчимося працювати так, як працювали наші предки.
(Це не про зраду. А про те, щоб відкоригувати свої очікування і не розчаруватися в найвідповідальніший момент. Живемо далі. Зараз важко, але далі буде ще важче. І це нормально))).
Джерело: theoleg.net
