Коли ж Він по кількох днях прийшов знов до Капернауму, то чутка пішла, що Він удома. І зібралось багато, аж вони не вміщалися навіть при дверях. А Він їм виголошував слово. І прийшли ось до Нього, несучи розслабленого, якого несли четверо. А що через народ до Нього наблизитися не могли, то стелю розкрили, де Він був, і пробравши, звісили ложе, що на ньому лежав розслаблений. А Ісус, віру їхню побачивши, каже розслабленому:
Відпускаються, сину, гріхи тобі! (Від Марка 2:1-5).
Ісус був зворушений таким проявом віри. Чотири людини мали досить надії на Нього і любові до свого друга, що ризикнули. Носилки нагорі були знаком зверху – хтось вірить! Хтось пішов на заподіяння шкоди й обурення інших заради кількох хвилин з Галілеянином.
Ісус зворушений. І Він аплодує – якщо не буквально, то хоча б у Своєму серці. Але Він не просто аплодує, Він благословляє. І ми стаємо свідками прояву Божої любові.
Друзі хочуть, щоб Він зцілив їхнього друга. Але Ісус не зупиниться на простому зціленні тіла – Він хоче зцілити душу. Випереджаючи фізичне, Він береться за духовне. Зцілення тіла – тимчасове; зцілення душі – вічне.
Читайте також:
Прохання друзів справедливе, але скромне. Очікування натовпу великі, проте не настільки. Вони чекають, що Ісус скаже «Я зцілюю тебе». Замість цього Він каже «Я прощаю тебе». Вони хотіли, щоб Він зайнявся тілом, тому що це те, що вони бачать.
Він обирає зайнятися не тільки тілом, але також душею, оскільки це те, що Він бачить.
Вони хочуть, щоб Ісус дав людині нове тіло, щоб той зміг ходити. Ісус дає йому благодать, щоб він міг жити.
Дивовижно. Іноді Бог настільки зворушений тим, що Він бачить, що дає нам те, що нам потрібно, а не те, про що ми просимо.
До речі, Ісус не змінився з того дня, коли перед Його ногами на мотузках надії опустили носилки.
Те, що сталося тоді, відбувається і зараз. Коли ми робимо крок віри, Бог бачить. Та особа, яка сяяла посмішкою паралізованому, дарує усмішку алкоголіку, яка залишила пляшку. Ті очі, які дивилися на друзів, дивляться на батька і матір, які віддадуть що завгодно, щоб привести їхню дитину до Христа. Ті вуста, які зверталися до людини в Капернаумі, звертаються до чоловіка в Детройті, жінці в Белфасті, дитині в Москві… до того, хто приходить до Бога за допомогою.
І хоча ми тут не можемо цього чути, ангели чують Його там. Небеса завмирають на мить, коли Бог проявляє ще раз свою любов, кажучи єдині важливі слова: «Відпускаються, сину, гріхи тобі».
Автор: Макс Лукадо
Джерело:
http://one-way.ru/stories/max_lucado-7.php
[sc name=”futerblock” ]
