Перше, що я зрозумів, це те, що війна зовсім не така, як ми звикли бачити її по телевізору. Вона інша. Вона безглузда, вона брехлива, несправедлива, жорстока і підла. І немає слів для того, щоб описати всі гидотні риси її обличчя. Її неможливо описати. Її можна лише побачити. Намагатися розповісти про війну і розраховувати, що слухачі тебе зрозуміють, це те саме, що розповідати десятирічній дівчинці про те, що таке материнство. Що таке безсонні ночі. Що таке дитячі хвороби. Перші кроки. Перші падіння. Біль і сльози. Переживання і страхи. Десятилітня дівчинка вас послухає і буде з розумінням хитати головою, але чи зрозуміє вона? Щось схоже я відчуваю, намагаючись розповісти про війну читачеві, який її ніколи не бачив.
Спробуйте заплющити очі і уявити, що те, що я описую, не десь далеко, а дуже близько. Поруч з вами. Це стосується вашої сім’ї. Це поруч з вашим домом. Це у вашому місті: немає електроструму, немає газу, немає води, немає зв’язку… Уявіть, що це значить! Вмикаєш світло, але навколо пітьма. Неможливо зарядити телефон. Не працює насосна станція. Не працює система опалення! Неможливо вмитися, помити руки, прийняти душ, змити унітаз. Немає води навіть для того, щоб пити. Немає продуктів і медикаментів, і грошей теж немає… Так буває. Коли не працює жоден магазин. Коли люди днями чекають на шматок хліба, як на милість із неба. Коли в місті немає жодної аптеки, все розграбоване. Ви відчуваєте біль у серці, спазм у шлунку, простуджені нирки, від постійної вологості ваші бронхи, легені скриплять, як міхи дірявої гармошки, але ліків немає. І швидка не приїде. Уявіть, як це відчувати себе приреченим. Усвідомлюючи, що допомога не прийде.
А ще безперервні бомбування. Цегляні будинки здригаються від потужних вибухів. Осколками пошматовані бетонні стіни, і кожен із цих осколків несе в собі смерть. Пожежі, від яких плавиться метал. Удари ракет, від яких залізобетонні блоки розсипаються, мов скло. Ти ховаєшся за подвійними стінами, ти біжиш у підвал, але при цьому з жахом усвідомлюєш: у випадку прямого потрапляння, тебе не врятує нічого, ні стіни, ні підвали. А ще, через всю цю війну ти не можеш спати ні вдень, ні вночі. Ти провалюєшся в якийсь жах, з якого сподіваєшся вибратися вранці. Вночі схоплюєшся, як припадочний, від руйнівних вибухів. Настає ранок. Починається новий артобстріл, і твоя надія знову помирає. Зруйновані будинки, попелища, безокі будинки, трупи на безлюдних вулицях, на асфальті і стінах кров…
Мирні жителі. Люди, які живуть поруч з вами. Ці люди сотнями сидять в підвалах багатоповерхівок. В підвалах темно і сиро. Бруд і щурі. Сперте повітря. Вологість така, що ти відчуваєш неприємну мокроту свого одягу. Вибухи. У жінок істерика. Дитячий плач і крик. Стогін вагітних. Немічно зітхають старі… Ось така вона, війна.
Але це ще не все. Ваше місто кишить бойовиками… Вони скрізь. Обвішані автоматами і гранатометами. Ти дивишся на цих людей і розумієш, що це люди без совісті, без принципів, без моралі, без сорому. Вони безстрашно носяться по місту на відібраних у бізнесменів джипах. Вони гордо походжають із автоматами наперевіс. Вони тепер господарі. Їм тепер ніхто не указ. Вони вершать долі. У них влада вбивати і продовжувати життя. Їхня мета – грабіж і нажива. Насильство, безкарність, жорстокість і гріховні утіхи. Дивишся на них і розумієш – ця війна через них. В мене під вікном постійно чергує парочка. Біноклі, автомати, гранатомет і постійні мати. Пам’ятаю, коли їх виявив, ну просто вогонь всередині, – ненависть. Пекуча ненависть. Це ж вони в усьому винні! Це через них руйнують моє місто, мій будинок, наше життя. Це їхній командир обіцяв вбити мене і спалити церкву! Це вони вкрали наш мир! Пекуча ненависть і бажання помсти… Втрачаєш мир і спокій. Молишся і чуєш голос Божий в серці – «вони теж Мої заблукані сини». Не може бути! Як же, Господи?
Думаєш, борешся, звинувачуєш, але потім, у молитві і роздумах погоджуєшся з тим, що Бог по-іншому дивиться на людей. В Його очах всі люди грішники. Всі непридатні. Кожен мерзотний, і не дуже важливі варіації гріха. Блуд, вбивство, злість, неправда, аборт, п’янство, крадіж, заздрість і гордість. Всі согрішили! Всі позбавлені Божої слави! Всі мають потребу в покаянні! За всіх помер Христос! Всім пропонується прощення через віру! І я грішник. Такий, як і вони. Але Бог мне полюбив. Бог простив. Бог помилував. Я недостойний, але Бог не погидував і не відкинув. Розуміючи це, намагаєшся дивитися на людей очима Бога і бачиш їх не інакше, як жалюгідними грішниками, які відчайдушно потребують покаяння і прощення.
«Скажи їм Як живий Я, говорить Господь Бог, не прагну смерти несправедливого, а тільки щоб вернути несправедливого з дороги його, і буде він жити» (Єз.33:11).
І тоді в тебе з’являються сили забути про відчуття ненависті, про справедливу помсту. Забути про особисті образи і амбіції. Ти здобуваєш силу для того, щоб піднятися, підійти до них і сказати: «Хлопці, вам потрібно покаятися! Поки ви ще живі, поки не пізно…».
Більше про прощення:
Вислухавши мене, один із бойовиків простягнув руку і представився: «Андрій!».
«Я з автомата навіть жодного разу не стріляв, – поділився Андрій, – розумію, що якщо ми підемо, вас бомбити не будуть, але нам нікуди йти… Наказ. І просити у начальства нічого не можна…» – з жалем в голосі пояснив він. І мені його стало дійсно жаль. Жаль, за його сліпоту, за фанатичну віру в обман, за ціну, яку прийдеться заплатити.
Андрій і Микола просили молитися за них.
– Господи, відкрий їм очі! Щоб прийняли твоє прощення! Щоб пізнали Тебе! Щоб здобули мир!
Єлисей Пронін
