В 1974 році російського письменника Солженіцина вислали з Радянського Союзу за критику комуністичного режиму. Деякий час він перебував у Швейцарії, а потім надовго оселився в США. Там йому створили всі умови для плідної праці.
Невдовзі його запросили прочитати лекцію у Гарварді. Зібралися тисячі. Солженіцин був легендою на Заході. Дисидент, безстрашний борець із комунізмом, лауреат Нобелівської премії. Багато хто очікував, що Солженіцин висловить якусь вдячність Заходу і відзначить те, завдяки чому такі, як він, могли знайти там прихисток: плюралізм, верховенство права, громадянські свободи тощо.
І що робить Солженіцин? У своїй лекції він ставить у провину Заходу безліч гріхів: відсутність сміливості, аморальні медіа, занепад духу, зверхність щодо інших культур, споживацтво, індивідуалізм, культ земного добробуту. Висновок він робить такий:«Если меня спросят, хочу ли я предложить своей стране в качестве образца сегодняшний Запад, как он есть, я должен буду откровенно ответить: нет, ваше общество я не мог бы рекомендовать как идеал для преобразования нашего. Для того богатого душевного развития, которое уже выстрадано нашею страною в этом веке, − западная система в её нынешнем, духовно-истощённом виде не представляется заманчивой». Солженіцин справді вірив, що російський народ своїми стражданнями досяг вищого морального рівня, аніж інші народи (він вважав, між іншим, що російський народ потерпає від комунізму більше, ніж будь-який інший народ).
Щось подібне було із Володимиром Лоським. В 1922 році він залишив Росію із сім’єю на знаменитому «філософському кораблі» (на якому комуністи вислали з країни нелояльних інтелектуалів). Деякий час він перебував у Чехії, а потім надовго оселився у Франції. Там йому створили всі умови для плідної праці.
В 1944 його католицькі колеги (Даніелу, Конгар, де Любак) попросили прочитати лекції про православ’я.
Пізніше на основі цих лекцій з’явиться книга, що стала, можливо, найбільш відомою православною роботою 20-го століття: «Нарис містичного богослов’я Східної церкви». В той час на Заході − як серед католиків, так і серед протестантів − був величезний інтерес до східної традиції. Католицькі колеги Лоського запевняли його, що дуже мало знають про православ’я і хочуть почути про нього з перших вуст. В цьому проханні було щось скромне, непретензійне: насправді вони знали багато, але тут були готові немов би стати учнями.
І що робить Лоський? Він починає розповідати, наскільки православ’я глибше, багатше і духовніше, ніж західне християнство. В інших працях його полемічний тон стає ще виразнішим.
Читайте також:
Зараз ми бачимо безпрецедентну відкритість Заходу не лише до дисидентів, а до всього народу − українського народу. І це певною мірою випробування нашої вдячності та скромності. Західне суспільство чи християнство не без недоліків, звичайно. Але тут важливо не уподібнюватися великоросійським «пророкам істини», а тихо «чужого навчатися» і перейняти найкраще.
