Жорстока війна, розв’язана Росією ще у 2014 році, принесла і продовжує нести незліченні страждання і втрати. Ця війна торкнулася практично кожного з нас, залишивши глибокі й болючі рани в наших серцях…
Мій рідний брат Андрій, як і десятки тисяч інших українців, віддав своє життя, захищаючи нашу землю і свободу. Він став на захист людей, багато з яких, можливо, навіть не до кінця усвідомлюють чи хочуть усвідомлювати, якою високою ціною їм дароване відносно мирне життя. Саме у ці темні часи випробувань для мене особливо гостро відкривається неоціненна цінність пам’яті – цього дивовижного дару, яким Господь щедро наділив кожного з нас…
Я вірю, що пам’ять – це міцний фундамент нашої ідентичності як творіння Божого. Спогади про наше божественне походження нагадують нам про нашу гідність і вище покликання. Книга Буття ясно свідчить, що Бог створив нас на Свій образ (Буття 1:27). Навіть посеред хаосу і руйнувань війни ми покликані завжди пам’ятати, що кожна людина, незалежно від національності, мови чи політичних поглядів, носить у собі цей святий образ Божий. Проте одні, на жаль, продовжують невпинно руйнувати його в собі, свідомо чи несвідомо, тоді як інші стають на нелегкий, але благословенний шлях преображення у досконалий характер Христа через своє життя, служіння і працю. Що обираю я кожного ранку, зустрічаючи ще один день свого життя?
Я переконаний, що пам’ять – це одна з найважливіших Божих заповідей. У книзі Повторення Закону ми читаємо наполегливий заклик Господа: “Тільки стережися, і пильнуй душі своєї, щоб не забув ти тих речей, що бачили очі твої, і щоб вони не повиходили з серця твого по всі дні життя твого, а ти подаси їх до відома синам своїм та синам синів своїх” (Повторення Закону 4:9). Бог закликає нас зберігати пам’ять про Його діла і заповіді, вірно передаючи її з покоління в покоління – в сім’ї, в помісній церкві, в богословській семінарії. Навіть у найтемніші моменти життя, коли все навколо кличе до розчарування у Ньому і в Його Церкві, ми покликані міцно тримати в пам’яті Божу вірність і Його обітниці, черпаючи в них силу і надію, і щедро ділитися цією надією…
Крім того, я бачу пам’ять як невичерпне джерело божественної мудрості. Зберігаючи в серці дорогоцінне Боже Слово, ми отримуємо невичерпне джерело духовного керівництва і мудрості. Це те, що я спостерігав багато років у житті Андрія, як він досліджував і запам’ятовував тексти з Писання навіть єврейською мовою. І зараз, коли ми стоїмо перед численними етичними й моральними викликами цієї жорстокої війни, Божа мудрість, закарбована в нашій пам’яті, допомагає нам приймати вірніші рішення і залишатися вірними Христу, навіть перед лицем найважчих випробувань і страждань…
Але пам’ять – це не просто інтелектуальний навик. Для мене це також глибокий емоційний і духовний досвід, який торкається самої серцевини мого єства. Згадуючи дивовижні моменти особливої Божої присутності і Його чудесних втручань у моє життя, я знаходжу розраду і підтримку від Небесного Тата. Особливо зараз, переживаючи гострий, пронизливий біль втрати мого братика Андрія, я черпаю певну силу зі світлих спогадів про його щиру, глибоку віру в Бога, його любов до родини, його терпеливість і цілеспрямованість у навчанні. Слова пророка Єремії з його щирого плачу стали для мене особливо близькими і зрозумілими в ці дні: “Оце я пригадую в серці своїм, тому й надію плекатиму: Милість Господня, що ми не погинули, бо не покінчилось Його милосердя, нове воно кожного ранку, велика бо вірність Твоя!” (Плач Єремії 3:21-23).
Я глибоко переконаний, що наша особиста (індивідуальна) і колективна (сімейна, родинна, церковна) пам’ять має бути нерозривно пов’язана зі спогадами про дивовижні діяння Божі в історії спасіння. Не тільки зі злом… “Пам’ятаймо про чуда Його, які Він учинив, про ознаки Його та про присуди уст Його” (Псалом 105:5). Навіть у найтемніші моменти ми покликані згадувати величні діла Господні в минулому, черпаючи в них непохитну впевненість у Його незмінній вірності в майбутньому. Ця війна явила нам незліченні приклади милосердя, співчуття і самопожертви – від невтомних волонтерів, які віддано служать від тилу до фронтової смуги, до мужніх солдатів і самовідданих капеланів на передовій. Збереження пам’яті про ці зворушливі, надихаючі вчинки любові зміцнює нас як народ і як Церкву, спонукаючи наслідувати цей гідний приклад. Що ми обираємо памʼятати сьогодні, як церква, родина, сімʼя?…
Я усвідомлюю, що пам’ять про свої гріхи, провини і помилки має направляти мене до глибокого покаяння і відновлення стосунків з Богом. Варто вчитися не просто забувати свої гріхи, а сповідати їх перед Творцем… І не тільки гріхи свої, чи гріхи ворогів, але й гріхи свого народу, навіть в оточенні ворогів…. Молитва Неемії (Неемії 1:6) і псалом Давида (Псалом 51:3-4) нагадують нам про важливість щирого визнання власних гріхів і покаяння як необхідної умови для зцілення і відновлення стосунків з люблячим Богом, Який завжди готовий прощати нас… Разом з тим, завжди памʼятаю в молитві про поразку росії, про справедливий мир для України, про Боже правосуддя..
Наостанок, для мене Євхаристія є живим «меморіалом» і нашою найвищою пам’яттю про спасительну жертву Христа. Щоразу, коли я приступаю до Хліба та Чаші, виконуючи заповідь Спасителя (Лука 22:19), я не просто згадую, але й відчуваю, що певною мірою фізично долучаюсь до хресної перемоги Христа над смертю. І саме у світлі цього спомину я можу по-справжньому оплакувати наших дорогих полеглих героїв… свого братика… з вірою і надією довіряючи їхні безсмертні душі безмежному Божому милосердю у воскресінні першому.
Я нагадую собі, що я не самотній на цьому нелегкому шляху – з нами Господь, Який обіцяв бути з нами до кінця віку (Матвія 28:20). Ми є частиною Спільноти Живих, яка простягається крізь віки і простір. До нас були незліченні святі, мученики й праведники, які віддано йшли за Христом, долаючи всі перешкоди – і під час гонінь, і в воєнні часи. А після нас прийдуть нові покоління християн, які продовжать цю естафету Місії Бога, яка лишається незмінною.
Мені б дуже хотілось, щоб у Спільноті Надії ми передавали пам’ять не тільки про зло і диявольщину, а й про Божі діла і Його вірність з покоління в покоління – в наших сім’ях, родинах, помісних церквах, громадах…
Я вірю і нагадую собі, що не смерть перемагає життя, а Життя вже перемогло Смерть – навіки віків.
