24 серпня 2026 року Україні виповнюється 35 років від дня відновлення її незалежності. Для мене ці 35 років – лише новітня сторінка тисячолітньої історії нашої країни, коріння якої сягає Київської Русі – держави, що за князя Володимира прийняла християнство й стала невід’ємною частиною європейського цивілізаційного простору.
На цій земній кулі, сповненій гріха й крові, майже не буває ідеальних історій — ані в людей, ані в народів, ані в держав. Варто лише замислитися, скільки країн, народів та імперій зникло у вирі історії, щоб зрозуміти: відродження української свободи у 1991 році після століть перебування під владою та впливом різних імперій — це не лише дар згори. Це ще й великий виклик, відповідальність і випробування.
«Що ж ви тепер зробите з цією свободою?» — ніби запитує нас Бог.
Бо отримати свободу — ще не означає навчитися бути вільними. Її потрібно усвідомити, наповнити змістом, захистити й передати тим, хто прийде після нас.
Я не втомлюся повторювати: за ці 35 років Україна надто часто не здобувала, а втрачала. Втрачала найцінніше — людей. Мільйони українців роз’їхалися світом у пошуках не лише кращого життя, а й справедливіших правил, гідної праці та можливості реалізувати себе подалі від корупції, безвідповідальності й нескінченної зміни політичних декорацій.
Ми втрачали й колосальний ресурс країни — промисловий, інтелектуальний, науковий, технологічний, природний. Те, що за розумного державного управління могло стати фундаментом економічного розквіту та безпекових рішень, надто часто розпродавалося за безцінь, занепадало або ставало джерелом збагачення небагатьох.
У результаті замість сучасної технологічної держави ми значною мірою побудували своєрідну «бананову республіку» — тільки ще й роззброєну: країну, яка втрачала високотехнологічні виробництва, руйнувала власні наукові школи й дедалі більше перетворювалася з творця складних технологій на постачальника сировини, робочої сили та талантів для інших економік.
Але, мабуть, найнебезпечнішим стало інше. Те, чого ми не змогли побудувати в економіці, науці та державних інституціях, наш політичний клас із дивовижною ефективністю навчився будувати в суспільстві: лінії розколу, взаємну ненависть і розбрат. Політична боротьба дедалі частіше точилася не навколо того, як зробити Україну сильнішою, а навколо того, як переконати одну частину українців, що джерелом їхніх проблем є інша частина українців.
У всього є своя ціна. Десятиліття безвідповідальності, втрачених можливостей, послаблення державних інституцій та стратегічної короткозорості зробили Україну значно вразливішою перед війною, яку принесла колишня імперія, прагнучи знову повернути нас під свій контроль.
Хтось заперечить: «А хіба сьогодні ви не залежите від Заходу, який допомагає фінансувати ваш бюджет, підтримує економіку та оборону? Яка ж тоді це свобода?»
Так, це залежність. І було б нечесно її заперечувати. Але принципова різниця полягає в іншому: це залежність, з якою можна працювати. Її можна поступово зменшувати, трансформувати у взаємовигідне партнерство, замінювати допомогу торгівлею та інвестиціями, створювати власні технології, розвивати виробництво, нарощувати експорт і власну фінансову спроможність. Це залежність, яку можна долати креативними економічними рішеннями, сильною освітою і наукою, підприємництвом та наполегливою працею.
Але неможливо нічого зробити з екзистенціальною залежністю – бо це залежність, за якої саме існування незалежної української держави вважається неможливим поза російською політичною, економічною та безпековою орбітою. Така система крок за кроком вимиває саму думку про волю і свободу, привчаючи суспільство сприймати залежність як природний стан речей, а самостійність — як небезпечне відхилення від норми. Зрештою залежність перестає усвідомлюватися як залежність: вона перетворюється на спосіб мислення, у якому свобода здається надто дорогою, самостійність — нереалістичною, а підпорядкування — єдино можливим способом існування.
Економічна залежність залишає простір для вибору. Екзистенціальна залежність забирає саму можливість цього вибору. Саме тут проходить межа між залежністю, яку здатна подолати сильна держава, і залежністю, подолання якої є необхідною умовою самого існування вільної держави.
Саме тому екзистенціальну залежність на відміну від економічної неможливо реформувати – з неї можна лише вийти. Бо свобода починається не тоді, коли залежність стає комфортнішою, а тоді, коли перестаєш вважати її необхідною умовою власного існування.
Я християнин. І, читаючи Святе Письмо, я знову і знову бачу в ньому заклик до людини шукати свободу, берегти її і, коли це необхідно, боротися за неї. Якщо хтось вважає, що християнство – це лише покірність, то, на моє переконання, він глибоко помиляється.
Покірність волі Господа – це благословення, бо вона означає довіру Тому, Хто бачить шлях людини далі, ніж здатна побачити вона сама. Але покірність Богові й покірність злу – зовсім не одне й те саме. Християнське смирення не означає моральної капітуляції перед темрявою, людською жорстокістю, несправедливістю чи тиранією. Протистояння злу може мати різні форми, різні виміри й різні сценарії – від непохитності власної совісті до активного захисту тих, чию свободу і гідність намагаються відібрати.
Мільйони християн упродовж історії втрачали свободу, а нерідко й саме життя за свою віру. Від мучеників Римської імперії ця кривава ріка проходить крізь століття й, на жаль, не висохла донині. Вони могли втратити фізичну свободу, але відмовлялися віддати свободу внутрішню – право залишатися вірними Богові, власній совісті та істині.
І саме тому я часто згадую апостола Павла. Опиняючись у ситуаціях, які здавалися майже безвихідними, він не був пасивним спостерігачем власної долі. Він діяв — мудро, наполегливо й сміливо.
Апостол Павло знав через пророків, що очікує на нього в Єрусалимі. Але Дух Святий вів його, і коли Павла схопили, він не похитнувся, а продовжив свідчити про свою віру в Господа Ісуса Христа.
Завдяки своєму римському громадянству він уникнув катування бичами, однак уже наступного дня постав перед синедріоном. Допит фактично розпочався з насильства: за наказом первосвященника Павла вдарили по устах.
І ось, усвідомлюючи всю глибину й небезпеку ситуації, Павло робить дивовижний хід. Він бачить, що перед ним не монолітна сила, а дві групи з принципово різними переконаннями – фарисеї та садукеї. І тоді говорить:
«Мужі-браття! Я фарисей, син фарисея. За надію на воскресіння мертвих мене судять!»
Цих слів виявилося достатньо, щоб єдиний фронт його обвинувачів розколовся: між фарисеями та садукеями спалахнула суперечка, а частина фарисеїв уже почала захищати Павла. Суперечка стала настільки гострою, що римський тисяцький, побоюючись, аби Павла буквально не розірвали, наказав воїнам забрати його із синедріону.
Це надзвичайний епізод. Павло не зрікається віри, не йде на компроміс зі злом і водночас не поводиться як людина, яка приречено чекає своєї долі. Він бачить структуру сил навколо себе, знаходить їхню внутрішню суперечність і одним правдивим твердженням змінює ситуацію.
Що це було – покірність? Ні. Це був активний, мудрий і надзвичайно ефективний захист, завдяки якому Павло ще довго служив Господу й людям, проповідуючи Євангеліє.
І мене зовсім не дивує, що Павло вчинив саме так. Адже раніше, звертаючись до коринтян у своєму Першому посланні й усвідомлюючи неможливість одномоментно змінити тогочасний суспільний устрій, невіддільною частиною якого було рабство, він усе ж говорить:
«Чи покликаний був ти рабом? Не турбуйся про те. Але коли й можеш стати вільним, то використай краще це».
Ох, як по-різному можна тлумачити ці слова апостола Павла! Богослови можуть сперечатися про контекст, значення окремих слів і межі їх застосування. Але я бачу в них надзвичайно важливу думку: християнство вчить людину залишатися вільною передусім духовно за будь-яких зовнішніх обставин, але воно не вимагає від неї відмовлятися від фізичної свободи, якщо вона може її здобути.
І для мене в цьому є щось значно більше, ніж розмова про суспільний устрій двотисячолітньої давнини. Це нагадування про цінність свободи — духовної й фізичної, внутрішньої й зовнішньої. Свобода не звільняє людину від відповідальності — вона цю відповідальність породжує. Бо отримавши можливість бути вільним, ти мусиш вирішити, що зробиш зі своєю свободою.
Саме тому незалежність України та наша непохитна готовність її захищати – це фундамент сучасної української свободи. Це наше право самим визначати, ким нам бути, як будувати власну державу, у що вірити, з ким співпрацювати, куди рухатися і яке майбутнє залишити своїм дітям.
І все ж найбільше за все я хочу миру для України. Хочу завершення цієї страшної бійні, у якій щодня гинуть люди, які мали б жити — любити, ростити дітей, навчати їх, створювати бізнеси, робити наукові відкриття, будувати будинки й нові міста, просто зустрічати ранок поруч із тими, кого люблять.
А ще я дуже хотів би, щоб ті, хто сьогодні обстрілює нашу землю, зрозуміли одну просту річ: наш спротив має ще один, значно глибший рівень, який не завжди можна побачити чи зрозуміти ззовні. Наш спротив — це покликання. Покликання, яке резонує з особливими рисами нашого народу та тисячолітньої української історії.
Наше майбутнє справді загрозливе й непередбачуване. Скільки ще триватиме війна? Яких економічних втрат зазнає Україна? Хто із союзників залишатиметься послідовним і надійним партнером у зміцненні нашої оборони, досягненні справедливого миру та подальшому відновленні країни? Майбутнє стало настільки непередбачуваним, що жодна, навіть найдосконаліша система штучного інтелекту не здатна сказати, яким воно буде. Але одне не змінюється. Бог створив людину вільною і спрага до свободи – це наше дихання. І ми будемо дихати вільно…
Читайте також:
