«Христос помер за наші гріхи». Це є фундаментальна істина християнства. Однак, тут важливо пам’ятати, що часто біблійні автори для опису цієї істини використовують метафоричну мову. Наприклад, Святе Письмо говорить, що кров Ісуса змиває наші гріхи. І перед нами метафора зі сфери гігієни.
Також воно говорить, що Ісус поніс на Собі нашу кару. І це є метафора зі сфери юриспруденції та права. Проблема ж фундаменталістів у тому, що вони буквалізують метафоричну мову Біблії й створюють штучні й хибні догмати. Мовляв, Ісусова кров якось містично змиває гріхи, чи Отець Небесний замість нас жорстоко наказав Ісуса на хресті. Що звісно ж є дуже далеким від істини.
Гаразд, а як тоді розуміти ці метафори? Йдеться насправді про прощення й відновлення стосунків. Між людиною й Богом. Річ у тім, що гріх – це не просто провина чи переступ. Гріх створює розрив, розділення, тріщину. У стосунках. Він приносить руїну, несе в собі розпад. А жертва натомість з’єднує розірване, відновлює понівечене. Головна функція жертви – єднальна. Вона поєднує людину з Богом. Висловлюючись метафорично, жертва змиває гріхи або усуває кару. Але в жодному разі сама вона не карається, навпаки, жертва завжди приноситься Богові й освячує, себто вводить нас у святий простір, повертаючи із зони відчуження. Якщо цей стан відчуження трактувати як кару небесну, тоді можна сказати, що Ісус поніс наше покарання на хресті. Однак буде помилкою сприймати цю метафору надто буквально. Адже вона використовується у Святому Письмі на рівні з багатьма іншими, які описують одну й ту ж дійсність викуплення, але о́бразами з інших сфер нашого життя.
