Кореспондент NEWSru.co.il Алла Гаврилова поговорила з мешканцями визволеного українською армією від російських окупантів міста Буча, що на Київщині.
Джерело: newsru.co.il
Андрій Бородай разом із дружиною та 13-річним сином живуть у Бучі на вулиці Тарасівській. 24 лютого, як тільки над Бучею стали літати у бік Гостомеля перші російські снаряди, Андрій разом із дружиною та сином сховалися у льоху в гаражі, за 50 метрів від їхнього будинку.
У цьому гаражі сім’я і провела останні півтора місяця, доки Бучу не визволили українські війська.
Бородай розповідає, що після того, як Буча була окупована, він регулярно вилазив з підвалу, щоб передавати ЗСУ координати позицій російських військових. За словами Андрія, зв’язатися із командуванням українських військ допоміг йому батько, колишній «афганець». Телефон Бородаю якийсь час вдавалося заряджати в машині. Чоловік розповідає, що був такий не один.
«Орки не могли зрозуміти, як по них так точно б’ють, і ловили місцевих мужиків. Влаштували на другому поверсі будинку, метрів за 50 від нашого, допитову. Чоловіків просто ловили на вулиці. Хтось погоджувався на них працювати, а когось розстрілювали. Я бачив, як їх виносили», – розповідає Андрій.
За словами чоловіка, російські військові наказали всім місцевим носити білі пов’язки, щоби розпізнавати мирних жителів. Андрій пов’язку не носив і каже, що людей із пов’язками все одно ловили. Бородай каже, що його кілька разів намагалися на вулиці підстрелити, але «чи мазила був, чи просто убити не хотів».
Він каже, що трупи на вулицях лежали майже від початку боїв. Своїх росіяни скидали у стічні канави, але не завжди. І російська армія на своїх танках і БТР їздила по всіх, не розбираючи: «Уявіть, вони по трупах своїх солдатів на танках їздили. А награбоване вивозити не забували».
Сам Андрій, за його словами, поховав на футбольному полі десятьох людей. Серед них були люди, убиті снайперами, які загинули від уламків, що згоріли в машинах. І літня мати його близького друга.
«Я не знаю точно, від чого вона померла. Але в неї діабет був, а ліків не було. Гуманітарку в місто не пропускали. А волонтерів, які намагалися до міста щось привозити, просто розстрілювали. На початку у нас зовсім було важко з продуктами, а зв’язок ще був, по “вайберу”, і ми попросили картоплі. Нам сказали, куди підійти, і там був один хлопчик, який нам допоміг. А вже за кілька тижнів я побачив у машині розстріляних волонтерів, які ліки везли, та його серед них».
Коли закінчувалися продукти, Бородай йшов «на промисел».
«Орки поставили табір прямо у будівлі школи мого сина. Я якось туди пробрався, а там нікого не було. Навіть охорону не залишили. Я звідти виніс продукти, свічки та навіть боєприпаси прихопив».
Андрій розповідає, що стріляли іноді просто так. Якось, коли вони з дружиною у дворі готували на вогнищі їжу, повз них просвистіло кілька куль, розбивши вікно гаража. Стріляв снайпер із заводу з виробництва скловолокна, що знаходиться неподалік, зазначив Бородай.
Людмила Бородай каже, що всі ці півтора місяця не відходила від гаража, де вони ховалися із сім’єю. Виходила лише для того, щоб приготувати щось на багатті. А коли місто звільнили, пішла до району магазинів та «Континенту» – житлового комплексу з чотирьох висотних будинків. Розповідаючи про побачене, Людмила весь час плаче.
«Все розламано, все в уламках, магазини розкрадені, – розповідає Людмила. – Машини стоять розкрадені. Вони ходили зливали бензин для генераторів. Мешканці “Континенту” кажуть, що комплекс зайняли російські та тримали їх у підвалах, не випускаючи. Ходили по квартирах та забирали все, що побачать. Золото, гроші, паспорти, техніку, телевізори, навіть міксери виносили. З підвалу виносили трупи чоловіків зі зв’язаними руками та ногами».
65-річна Галина Василівна Фетисова розповідає, що трупи вони із сусідами возили ховати на візку.
«Кого ховали? Ну вони ж із місцевими жителями воювали. Ось сусід вийшов із собакою погуляти, і його снайпер застрелив, наприклад. Женю Петрова, волонтер, який ліки віз, прямо в машині вбили. У кожному будинку когось убили. Та людей просто за телефони вбивали. Хочеться їх на шматочки рвати. І сказати російською – дивіться, що зробили ваші сини, брати, чоловіки», – наголошує Галина Василівна.
За словами Фетисової, росіяни та кадирівці їздили на БТР із різними розпізнавальними знаками. У росіян була намальована буква V, а у чеченців – Z.
«Вони коли по квартирах ходили, перемовлялися: “От казали, що вони тут погано живуть, а дивись яка у них техніка”. А в нас уже ні газу, ні світла, ні води – нічого не було. Якби ми так один одному не допомагали, не вижили б».
