Гуманістичний підхід до уявлень про права людини призводить до ще однієї проблеми – етичної. Адже якщо немає Божого задуму, то немає і призначення. Тоді немає і об’єктивних критеріїв, що є добро, і що – зло. Уповноважений суспільством уряд сам вирішує не тільки, що вважати добром, а й хто гідний звання і прав людини, а хто – ні. Навіть якщо мова йде про такі фундаментальні права, як право на життя або на свободу.
Так, на залізничних платформах Освенцима стояли уповноважені державні чиновники з СС і на власний розсуд проводили відбір новоприбулих в’язнів – кого відразу відправити в газову камеру, а хто ще може попрацювати на благо Третього рейху. Причому всі ці офіцери були зразковими законослухняними громадянами, сумлінно виконували свою роботу. Гітлерівські табори смерті функціонували в повній відповідності з німецьким законодавством того часу і з юридичної точки зору ніяких злочинів їхні «працівники» не скоювали.
Саме це стало головним каменем спотикання для військового трибуналу, який відбувся після закінчення Другої світової війни в м Нюрнберг: як можна судити німецьких громадян за законами Америки, Англії, Франції чи Радянського Союзу? Німецьких же законів вони не порушували – діяли строго і відповідно до них. Дії підсудних були абсолютно законні, і не було ніяких логічних або юридичних підстав пред’являти їм звинувачення.
Саме на цьому будував свою аргументацію в суді їхній захист. Підсудних звинувачували в злочинах проти людяності. Саме ж поняття «злочини проти людяності» відноситься до порушення прав людини. Але «якщо немає природних прав, то немає і прав людини, тоді неможливі і злочини проти людяності».
У підсумку всі сторони звинувачення, включаючи безбожний Радянський Союз, були змушені визнати існування вищого абсолютного морального закону, який має пріоритет над будь-якими національними та міжнародними законодавчими законами, так і сам факт наявності у людей рівних і невід’ємних природних прав.
Як наслідок, після Другої світової війни з’явилося гостре усвідомлення необхідності створення єдиної правової системи на міжнародному рівні. Робота в цьому напрямку велася під егідою Організації Об’єднаних Націй за активного сприяння Елеонори Рузвельт, вдови американського президента. У підсумку на засіданні Генеральної асамблеї ООН 10 грудня 1948 року була прийнята «Загальна декларація прав людини», зокрема де було написано:
«Визнання гідності, яка властива всім членам людської сім’ї, і рівних та невід’ємних їх прав є основою свободи, справедливості та загального миру… Створення такого світу, в якому люди будуть мати свободу слова і переконань і будуть вільні від страху і нужди, проголошено як вище прагнення людей … Необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення».
Хоча наближені до американської Декларації незалежності формулювання, на якій наполягала місіс Рузвельт, що «всі люди створені рівними в правах», в підсумковий документ не увійшла, він, безперечно, відображає біблійну аксіологію, визнаючи все людство єдиною родиною, а всіх людей – володарями «рівних невід’ємних прав».
Головними проблемами «Загальної декларації прав людини» були її чисто декларативний характер і невизначеність способів нагляду за її дотриманням. Серйозним проривом в цьому напрямку стало прийняття в 1950 р «Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод», відповідно до якої вперше був встановлений механізм захисту декларованих прав і заснований відповідний орган – Європейський суд з прав людини.
Нарешті, в 1966 р Організацією об’єднаних націй був прийнятий «Міжнародний пакт про громадянські і політичні права». Пакт грунтується на «Загальній декларації прав людини», включає «Каталог прав», є міжнародним договором і має обов’язкову силу для всіх держав-учасників. Функція нагляду за виконанням пакту покладено на Комітет з прав людини при ООН.
Людське суспільство не ідеальне, та й не може бути таким. Тим більше, не ідеальний жодний уряд і законодавство. Воно неспроможне зробити людей добрими. Але від нього цього і не потрібно, адже правителі – не Бог. Уряд покликаний стримувати прояви зла в суспільстві. Однак він не здатний зцілити суспільство від зла.
Проте, як зауважив Чарльз Сперджен (1834-1892), «немає такого місця під сонцем, де при відкритій Біблії і де проповідується Євангеліє тиран довго протримається на своєму місці … Там, де Біблію можуть прочитати всі, жоден деспот не зможе правити спокійно … Вчення Христа спонукає людей замислюватися, а це завжди небезпечно для влади тирана».
[sc name=”futerblock” ]
