Деякий час тому на офіційному сайті Московського патріарха було оприлюднено документ під назвою “Сьогодення і майбутнє Руського світу”, ухвалений на XXV Всесвітньому Руському Народному Соборі (27 березня 2024 р.). Текст документа не містить якихось нових тез, які не озвучувалися б раніше представниками РПЦ, але сам факт його появи на сайті Патріархії знаменує собою певну віху. Маргінальні ідеологеми, які ще не так давно вважалися в церковному середовищі надбанням радикалів на кшталт звільненого з патріархії протоієрея Чапліна або Ткачова, який метає блискавки, відтепер стають мейнстримом (цілком у дусі часу).
Документ складається з восьми частин: спочатку представлено релігійне обґрунтування, а потім із нього виводять кілька наслідків для політичного і соціального життя російського суспільства.
Людина, необізнана в богослов’ї або релігієзнавстві, може помилково прийняти вступні тези цього документа за проповідь християнства. Насправді, з Євангелієм та історичним християнським вченням вони не мають нічого спільного. Навпаки, перед нами повна підміна найважливіших істин, даних людям через одкровення в Біблії та особистості Христа. Подивимося на них уважніше.
Перша, і найбільш очевидна підміна: “святині російської цивілізації й велика російська культура” проголошуються в документі “вищою цінністю і сенсом життя” людини. При цьому текст не містить згадок ні про Бога, ні про подвиг Христа, ні про Його вчення. Мабуть, з точки зору авторів документа, все це не має важливого значення. Головною святинею, заради якої людина повинна жити й вмирати (а також позбавляти життя інших), є сама Росія та її культура. Очевидно, що віруючий у Євангеліє не може погодитися з такою підміною. Фактично, нація тут претендує на місце самого Бога, адже тільки Всевишній Творець може бути найвищою цінністю і сенсом життя християнина.
Друга підміна – це ототожнення Росії з силами абсолютного добра. “Свята Русь” оголошується “всесвітнім утримувачем, що захищає світ від зла”. Відомо, що міф про “Святу Русь” сягає корінням у середньовічні уявлення про “третій Рим” – нібито єдину християнську державу, якій доручено завдання зберегти істинну віру до кінця часів. Сформульована незабаром після падіння Константинополя, ця ідея глибоко проникла в тканину російської релігійної міфології. Протягом чотирьох століть вона визначала самосвідомість російської еліти, її ставлення до підданих і зовнішню політику, підживлювала нескінченні імперські війни.
Потрібно визнати, що християнські писання справді говорять про створення Богом унікального народу, якому ввірена найважливіша у світі місія – передбачати прийдешнє Царство Бога в особистому та общинному житті. Але народом цим є не окремо взята нація, а вселенська Церква – співтовариство віруючих у Христа, яке об’єднує в собі представників усіх народів і культур. Перенесення цієї ідеї на будь-який етнос або державу є підміною понять і суперечить букві та духу вчення Христа. Історія показує, що таке перенесення часто ставало результатом “приватизації” християнства національними елітами.
Сьогодні, за активної участі Церкви, ідеологія російського месіанства заповнює світоглядний вакуум, залишений на місці призабутої ідеї “класової переваги” радянської людини. Отже, якщо перший пункт межує з ідолопоклонством, підміняючи вічного Бога минущою людською культурою, то другий прямо підпадає під визначення єресі “етнофілетизму”. На всеправославному соборі 2016 року, який був проігнорований представниками РПЦ, більшість православних церков укотре засудили помилкове ототожнення етносу і Церкви.
Третя підміна – це ототожнення західної цивілізації з силами зла. На думку авторів документа, “Захід, що впав у сатанізм”, прагне “встановити у світі універсальну гегемонію … злого начала”. За змістом ця помилка дзеркально протилежна попередній, але за формою ідентична їй. Люди – чи то Заходу, чи то Сходу – не є ані абсолютним добром, ані джерелом зла. Вони – занепалі творіння, що зберігають у собі риси образу Божого, об’єкти Його любові та спокутного подвигу Христа. Бачити в собі винятково “носія світла” – значить самообманюватися, а демонізувати інших – значить ставати на небезпечний шлях дегуманізації та ненависті до людини.
Очевидно, що ідеологічні конструкції на кшталт “колективного заходу” створюються не для того, щоб відображати реальність, а щоб спотворювати її, щоб домогтися потрібного психологічного та мобілізаційного ефекту. У такій спрощеній, двоколірній картині світу людям легше орієнтуватися і ними простіше керувати, однак у ній не відображено ні різноманіття західних культур, ні духовні скарби західної церкви в найрізноманітніших їхніх проявах, ні вади власного суспільства, через непорозуміння записаного у “святі”. Християнин не може віднести будь-яку одну частину людства до абсолютного добра і завжди ставати на її бік, незалежно від морального змісту її вчинків. За висловом стародавнього автора, “для християнина будь-яка країна – батьківщина, і всяка батьківщина – чужа країна” (послання до Діогнета, II ст. від Р.Х.).
Безумовно, т.зв. “західна” культура, як, утім, і будь-яка інша, несе на собі відбитки людської гріховності. Притаманний їй секулярний антропоцентризм, що ставить на перше місце права і бажання грішної людини, є ніщо інше, як бунт проти Творця. Але такою ж непокорою Богові є корупція, несправедливий суд, насильство, тортури, позасудові вбивства, переслідування людей за їхні переконання. Сюди ж треба віднести й масові злочини заповідей “не вбий”, “не лжесвідчи”, “не забажай нічого, що є в ближнього твого”, що їх щоденно вчиняють представники “святої Русі” проти громадян сусідньої країни.
Попередні пункти ведуть до четвертої, вкрай небезпечної підміни – тези про те, що війна Росії проти України нібито є “священною війною”. Перенесення метафізичних категорій добра і зла у сферу відносин між країнами й культурами неминуче тягне за собою перенесення поняття духовної війни в політичну сферу. А це практично завжди призводить до кровопролиття. Те, що за фактом є завоюванням території сусідньої країни й запереченням за її народом права на власний вибір та ідентичність, представлено в документі як “національно-визвольна боротьба” проти “колективного заходу”. У реальності ж перед нами спроба за допомогою релігії легітимізувати те, що російська влада чомусь вважає своїм споконвічним правом – “очолювати інтеграційні процеси” та встановлювати “виключний вплив” у довільних “кордонах русского мира” на пострадянському просторі.
Саме в цьому і полягає найбільша небезпека псевдорелігійних ідеологій. Можна зрозуміти витоки російського реваншизму в психологічних та економічних травмах, спричинених розпадом СРСР: втрата політичного впливу і пов’язаного з ним відчуття “величі”, збідніння населення, ідеологічний вакуум, розчарування в демократії (за фактом, клептократії), регіональний сепаратизм, розгул бандитизму тощо. Але те, що могло бути пояснено як подолання наслідків тоталітарного, безбожного минулого, чим воно за фактом і було, було представлено як підступи ворогів. Замість національного покаяння, християнської просвіти і кропіткої роботи з відродження євангельських цінностей, ієрархи взялися за проповідь “особливої духовності” Росії, обмеження громадянських свобод і досягнення жаданої “симфонії” з владою.
У середині 2000-х років спецслужби, бажаючи утримати за собою узурповані ними владу і ресурси, реанімували перевірений часом наратив про ворожий Захід і його прагнення підпорядкувати собі Росію. Під прапорами цього наративу їм вдалося об’єднати найрізноманітніші групи людей, які так і не зуміли знайти нову ідентичність і ностальгують за радянським минулим. Але саме представники РПЦ помістили його в контекст есхатологічної боротьби добра і зла, чим офіційно надали йому сакрального статусу. Підсумком і практичним втіленням теології “священної війни” стала найкровопролитніша війна в Європі після Другої світової, кінець якої поки що не проглядається навіть на горизонті.
Підіб’ємо підсумок. Сьогодні ми на власні очі спостерігаємо становлення в Росії чергової версії громадянської релігії, яка має лише зовнішні, повністю вихолощені атрибути християнства. По суті своїй, це етнічний культ, у центрі якого перебуває поклоніння Росії як якоїсь вищої духовної цінності. Релігія ця проголошує свою версію “євангелія”, в якій немає місця Христу, Його смиренню, Його жертві за гріхи всього людства. У ній немає місця боротьбі з власними вадами і розумінню істинної суті духовної “брані не проти крові й плоті”.
Як і годиться ідолу, що зайняв місце Бога, нація вимагає людських жертвоприношень, якими вже стали півмільйона вбитих у цій війні. Головний ієрарх РПЦ у цій системі координат є ніким іншим, як верховним жерцем етнічного культу, який благословляє жертвоприношення і обіцяє “прощення гріхів” усім, хто помре зі зброєю в руках на чужій землі. У наявності повторення одвічного сюжету людської історії – щоб забезпечити собі абсолютну лояльність підданих, імперія претендує на божественний статус, а служителі культу з готовністю пропонують їй свої послуги. Це схоже на чергову локальну репетицію майбутньої всесвітньої катастрофи: псевдопророк, який “має роги, як у ягняти, але розмовляє, як дракон”, обманом змушує маси людей поклонятися останній людській імперії.
Тим часом, при погляді на реальність без міфологічних окулярів очевидно, що агресія проти України є банальна імперіалістична війна, в якій саме українці ведуть національно-визвольну боротьбу; що ідеологія “триєдиної Русі” є формою гегемонії та насильства над цілим народом, запереченням його самосвідомості і права на самовизначення; що Росія, претендуючи бути “оплотом безпеки та стабільного розвитку” в Євразії, занурила в гуманітарну катастрофу велику європейську країну. Десятки міст і сотні сіл стерті з лиця землі, сотні тисяч людей вбито й покалічено, мільйони біженців залишили країну, поля на десятиліття засмічені мінами, зруйновані школи, заводи, шахти, бізнеси, греблі, електростанції та комунальні підприємства.
Ідея духовної переваги, породжена помилковою релігією, занурює населення Росії в моральну сліпоту. Не можна не бачити, що друга частина документа, присвячена питанням сім’ї, демографії та економічного розвитку, прямо суперечить першій частині. Саме війна, правова незахищеність, побутове насильство, знецінений інститут сім’ї, низька цінність людського життя, відсутність особистих свобод, алкоголізм і наркоманія, свавілля можновладців, корупція, переважання “понять” кримінальної субкультури над законом і є справжніми причинами демографічної та економічної “катастрофи”, про яку кричать автори документа. У корені цього лежить духовне невігластво російського народу, який у масі своїй за роки свободи так виразно і не почув Євангелія про Христа. “Загибель народу без Слова Божого”, – писав Ф.М. Достоєвський. Саме тому в інтересах самої Росії вкрай важливо, спираючись на Святе Письмо, викривати “сакральні” етноцетричні міфи.
Насамкінець хотілося б запитати тих християн, хто потрапив під чари націоналізму: чим згода з ідеологією обожнювання держави відрізняється від того, щоб кинути дрібку фіміаму на жертовник імператору? З іншого боку, тим вірянам, хто вважає, що Євангеліє тільки “про Бога, душу і небеса”, а не про гострі соціальні та політичні проблеми, хочеться нагадати слова ап. Павла: “Не беріть участь у безплідних ділах темряви, але й викривайте”. Зміст нашої віри і проповіді, наші цінності, лояльність і прихильності мають визначатися насамперед Євангелієм. Саме воно оповідає нам про те, хто ми, для чого ми тут, хто наш справжній ворог, і хто друг. Ми покликані бути інструментами поширення миру – не “російського” або будь-якого іншого етнічного простору “всьому світу на зло”, а Божого, який приходить згори, на благо всім, через покаяння, віру і слідування за Христом.
Андрій Кравцев (Ph.D.) – місіонер, викладач (м. Харків).
