Розмірковуючи про естетику кемпу в контексті кінематографічного метамодерну, неможливо оминути увагою фільм Квентіна Тарантіно “Pulp Fiction” (1994), відомого у нас як “Кримінальне чтиво”. Як би ви не ставилися до творчості його творця загалом, ця картина безперечно є віхою в історії світового кінематографа.
Тоді багато хто сприйняв фільм, як програмну заяву постмодерну. Здавалося б, діалог головних героїв – Вінсента Вега (Джон Траволта) і Джулса Віннфілда (Семюел Джексон) на початку фільму вказує саме на це. Справді: яка різниця, як ми називатимемо чізбургер – “Квотерпаундер” чи “Роял із сиром”? Так само і з метою цієї їхньої поїздки. Кілер – усього лише професія, чи не так? Усе в цьому світі відносно…
Насправді ж Тарантіно копнув куди глибше. Уже на зорі постмодернізму він пророчо передбачив крах цього напряму в культурі. І, як справді виявилося, століття постмодернізму було недовгим. Якщо модернізм, період, що передував йому, тривав 200 років (умовними віхами, що відзначають початок і кінець епохи модерну, можна вважати Французьку революцію 1789 р. і падіння Берлінського муру 1989 р.), то постмодернізму вистачило і двадцяти.
Сурмовим гласом постмодерну став рік 2001-й, коли моральний релятивізм було поховано під руїнами веж-близнюків Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку разом із трьома тисячами жертв терористичної атаки. Уперше з часів Нюрнберзького процесу і суду над Ейхманом знову стало очевидним існування якщо не абсолютного, то принаймні радикального зла.
Утім, повернемося до фільму. Динаміку картини задає особливий порядок чергування її фрагментів. Але щоб побачити сенс, прихований за калейдоскопом неймовірних сцен і соковитих образів, глядачеві пропонується самостійно здогадатися, яка їхня хронологічна послідовність. І тоді все стає зрозумілим.
Вінс і Джулс виявилися очевидцями події, яка явно виходить за рамки природи речей. Вони залишаються живими всупереч здоровій логіці й теорії ймовірностей. Але якщо Джулс, розпізнавши “дотик надприродного”, полишає своє брудне заняття і починає нове життя, то Вінс, який уособлює постмодерн, проголошує подію всього лише вдалим збігом обставин. У підсумку він залишається на самоті й тому гине, розстріляний на унітазі зі своєї ж власної зброї! Причому – виключно через збіг обставин.
Відкидаючи існування об’єктивної істини, постмодернізм тим самим спростовував і свою власну основу. Писання стверджує, що знання про Бога доступне всім людям. “Бо те, що можна знати про Бога, явне для них, бо Бог явив їм”. І “через розглядання творінь”. І через “совість їхню і думки їхні, що то звинувачують, то виправдовують одна одну” (Римлянам 1:19,20; 2:15), і через Писання, і через чудеса і знамення. А “знання про Бога” підштовхує до пізнання Самого Бога. Але чи визнає людина “дотик надприродного”, або ж відкине його – це вже справа особистого вибору.
Читайте також:
Дисклеймер. Я зовсім не стверджую, що саме ці ідеї творці фільму прагнули вкласти у свій твір. Але ж і стародавні афіняни, коли зводили жертовник, на якому написано “невідомому богу” (Дії 17:23), аж ніяк не мали на увазі Царя всесвіту, Творця неба і землі, видимого всього і невидимого. Завдання апологетики не вплутуватися в суперечки про думки, а виявляти “невідомого бога” в уявленнях своїх співрозмовників і руйнувати їхні хибні ідеї їхніми ж власними правильними ідеями – тими істинами, що вже відкрилися їм.
