Андрій Кушнеров – євангельський віруючий і громадський активіст із Білорусі, який служив добровольцем із позивним “Лицар” у білоруському військовому підрозділі “Полк Калиновського”, що бере участь у захисті України від російської агресії у складі Збройних сил України. Є співзасновником асоціації Білоруських добровольцем і автором телеграм-каналу “Лицарські історії”. Олег Нагорний поговорив з Андрієм Кушнеровим для сайту “Християнської візії“.
– Андрію, зараз ви відомі як громадський і політичний активіст, ексдоброволець “Полку Калиновського”, співзасновник асоціації Білоруських добровольців. А ще до 2020 року в Білорусі вас знали як віруючого євангельських християн-баптистів. Розкажіть про свою релігійну передісторію. Як ви прийшли до віри?
– Я прийшов до віри 2007 року, у віці 25 років. До того я був переконаним атеїстом, затятим противником християнства. Моє покаяння не було легким процесом – довелося пройти через низку важких життєвих ситуацій, кілька разів опинитися на межі смерті. Життя за межею законності змусило мене переглянути ідею про те, що я хороша людина. І рівно того дня, коли я дійшов до самого краю, Господь привів мене в громаду ЄХБ (євангельських християн-баптистів – ред.). До того моменту я вже був готовий сприймати нові ідеї та змінювати своє життя. Потім я вступив до богословської семінарії на стаціонарне навчання. Так минули перші п’ять років мого християнського життя.
Можливо, варто згадати, що я 7 років провів в Україні, спершу ховаючись від закону, потім навчався в семінарії.
У 2012 році я повернувся в Білорусь, а у 2014 почав цікавитися політикою, потроху брати участь в опозиційних заходах. Переломним став момент загибелі Михайла Жизневського (білоруського журналіста і члена самооборони майдану – ред.) – він був моїм близьким другом, практично братом. Ми разом приїхали в Україну у 2005, разом прийшли до церкви. Він кілька років був членом громади п’ятидесятників, але потім покинув зібрання і у 2014 загинув на Майдані. Це стало для мене поштовхом до того, щоб зайнятися політикою, якою я раніше абсолютно не цікавився.
– Яку роль відігравала віра у вашому житті й у вашій оцінці подій літа 2020 року в Білорусі?
– До 2020 року в мене за плечима вже був і досвід участі у виборах як кандидата, і досить великий багаж знань про те, як влаштовано політичне життя.
Весь цей час я був членом помісної громади ЄХБ, намагався в міру сил брати активну участь у житті громади, вивчати Писання. Безумовно, часто виникало нерозуміння як з боку деяких віруючих, так ще почасти і з боку невіруючих людей – як я поєдную політику і віру. Для мене це не було проблемою – я не брав хабарів, не обманював людей і не ставив державу вище за Бога. Навпаки, я як раніше, так і зараз вважаю, що в політиці не вистачає порядних, чесних людей. А люди з християнськими цінностями могли б приділяти більше часу суспільству, в якому живуть, і його проблемам. Це і є політика.
2020 рік не став для мене чимось особливим. Я спочатку не підтримував Сергія Тихановського за його проросійську позицію щодо Криму. Не підтримував і Бабарика. Мені було недостатньо негативного порядку денного – відходу Лукашенка. Мене завжди цікавив порядок денний позитивний, тобто як розвивати державу. Плюс – проблему Росії я завжди вважав однією з найважливіших, а тріумвірат протестних кандидатів виступав за доволі щільну взаємодію з РФ, звертався до них по фінансову та політичну підтримку.
Тому 2020 року я хотів тільки мінімізувати втрати в інфраструктурі опозиційного руху, що абсолютно не вийшло – було зруйновано все.
– Розкажіть, як 2020 рік змінив ваше життя? Коли і чому ви опинилися за межами Білорусі?
– Як я вже згадував, 2020 рік не став для мене переломним моментом. Я належу до так званої “старої” опозиції, мене політика Лукашенка не влаштовувала і до 2020 року. Ба більше, я закликав прихильників Бабарика, а потім і Тихановської не звертати уваги на популізм і ретельно перевіряти, що їм говорять будь-які лідери. Особисто я ніколи не вірив у 97% і подібні тези, вважаючи за краще перевіряти навіть ті висловлювання, які мені були б приємні – “А чи так це?”.
Я говорив про те, що в тій формі, в якій він є, протест буде придушено і придушено жорстко. Ми ж не 2020 року з’явилися на світ. У нас є довга політична історія правління Лукашенка. Є й історія великих протестів. Я дивився на велику масу тих, хто “прокинувся”, із жалем і сумом. Вони відкидали весь попередній досвід, а це завжди веде до поразки. Не варто думати, що всі, хто був раніше, зазнали поразки тому, що були дурні. Я намагався врятувати те, що можна. Ходив на суди, намагався допомагати у звільненні політв’язнів, намагався врятувати старі опозиційні організації та звичайні громадянські структури.
У 2021 я ще й допомагав іноземним біженцям у таборі Брузгі. Там було багато жінок, людей похилого віку та дітей, було багато родин, які потребували елементарної допомоги – теплий одяг, медикаменти, спілкування. Ми з одновірцями та активістами збирали допомогу і відвозили нужденним.
Але ось що стало для мене несподіванкою, так це 2022 рік. Я не вірив у можливість повномасштабної війни. Навіть говорив у кількох інтерв’ю, що Росія не наважиться на подібне вторгнення, тому що у неї не вистачить сил і можливостей закінчити війну за кілька місяців. Визнаю, я помилився у своїх оцінках дій російського керівництва. Але я бачив тиск, який чиниться на Лукашенка з боку росіян, і посилення присутності Росії у внутрішній політиці Білорусі. 2021 року я приїжджав в Україну зі спробами привернути увагу українців до проблеми і переконати їх самих грати проти росіян на білоруському полі. У спробах донести тезу “divide at empera” (лат: “розділяй і володарюй” – ред.) я зазнав поразки. На жаль, у мене досі не виходить довести українцям, що ворога варто відокремлювати від його союзників, а не працювати на їхнє зближення.
– Чому, їдучи добровольцем в Україну, ви вважали, що це ваша війна?
– Початок повномасштабного вторгнення став для мене особистою катастрофою. Це був, зокрема, і мій провал – я зробив недостатньо, щоб запобігти участі своєї країни в цій ганьбі. Я не міг спокійно спати і їсти, знаючи, що моя країна зробила такий жахливий вчинок. Я спробував виступити з публічною заявою від імені оргкомітету партії “Демсоюз”, який на той момент я очолював. Заява засуджувала війну і нашу в ній участь. Ми проголосували і більшість вважала за краще відмовчатися. Треба зауважити, не всі. Були в оргкомітеті й ті, хто підтримував Україну – але про це можна буде говорити пізніше, зараз усе ще є велика небезпека для людей, які залишилися в країні.
Я склав із себе повноваження керівника оргкомітету і поїхав добровольцем в Україну. Мені було страшенно соромно за свою країну і свій народ. Я не знав що ще можу зробити. Зеленський тоді звернувся до іноземних громадян із проханням приїхати й допомогти врятувати Київ та Україну, вступати в Іноземний Легіон. Інших варіантів я не знайшов, була така думка – поїду, помру в окопах.
Я потрапив до батальйону Кастуся Калиновського, в учбовому закладі почав просуватися ланцюгом командування – став командиром відділення, потім взводу. Але я не хотів ніким і нічим керувати, мені було соромно за свій провал, і за першої ж нагоди я перевівся до бойової роти рядовим, поїхав із Києва на фронт.
Україна для мене не чужа країна. Тут живуть мої друзі, родичі. Тут моя “рідна” громада ЄХБ, моя семінарія, мої брати і сестри по вірі. Минулого року я, як і багато моїх бойових побратимів, пішов із Полку Калиновського, але не пішов із війни. Я залишаюся в країні і якщо виникне необхідність знову повернуся на передову. Ця війна швидко не закінчиться і в неї багато фронтів. Ми зараз підійшли до того моменту в історії, коли необхідно щодня повторювати – “Carthago delenda est” (лат.: “Карфаген має бути зруйнований”; вираз приписують Катону Цензору, який закінчував цією думкою будь-яку промову незалежно від її тематики – ред.).
– У нещодавньому вкиданні про вашу уявну загибель на українському фронті малограмотні автори дорікнули вам у порушенні баптистських принципів, які забороняють, нібито, брати в руки зброю. Насправді, звісно, ще резолюції Всесоюзних з’їздів баптистів, або, наприклад, стаття в 3-му номері “Братського Вісника” за 1945 рік дають біблійні обґрунтування можливості піднімати “меч” для захисту ближніх. Водночас у жовтні 2022 року Всесвітній баптистський альянс, Європейська Федерація баптистів і Російський Союз євангельських християн-баптистів звернулися до уряду Російської Федерації з проханням звільнити баптистів у Росії від військової служби. Один з аргументів: “У Російських церквах євангельських християн-баптистів багато вірян за голосом своєї совісті не можуть брати в руки зброю, такі принципові переконання не можуть засуджуватися церквою”. А як ви узгодили з власним християнським сумлінням вступ до батальйону “Волат” полку імені Кастуся Калиновського? Чи складали ви присягу (багато баптистів вважають її несумісною із закликом Христа: “Не клянися зовсім!” Матвія 5:34-37)?
– Є досить знамените відео присяги, яку зачитує мій командир із позивним “Брест” – я там теж є, тримаю білоруський прапор і складаю присягу білоруському народу. Відмова приймати присягу – це сильно вирвані з контексту слова Спасителя. Я міг би цілу проповідь про це прочитати, як і про старозавітне “Не вбий”, але це сильно вийде за рамки нашої бесіди.
Коли атеїсти починають трактувати Писання і вказувати мені як правильно вірити – це сумно і безглуздо виглядає. Коли ж подібні речі виходять від братів по вірі, я шанобливо ставлюся до їхньої позиції, просто її не поділяю. “Втім, до чого ми досягли, так і повинні мислити і за тим правилом жити” (Филип’ян 3:16). Ми будемо тримати відповідь за свої вчинки на суді Христовому.
Про вбивства на війні – якщо людина вивчає Писання, то їй буде нескладно відшукати масу статей про те, як перекладається слово “рацах “*, та й просто подивитися на контекст. Не варто думати, що війна це щось хороше, і якщо в Біблії немає заборони на участь у бойових діях, то це якесь прекрасне заняття. Захист ближніх зі зброєю в руках – це обов’язок, це вимушений захід. Якщо можливо, краще уникнути війни. Але коли вона неминуча – роби те, що повинен, і нехай збереже тебе Господь.
Але, варто пам’ятати, що християнин навіть на війні не повинен переходити межу. Не потрібно ненавидіти ворога. Навпаки, немає нічого ганебного в тому, щоб оплакати його. Ворог – це теж людина, образ Божий. На превеликий жаль, росіяни вибрали війну, вони вирішили почати низку вбивств, насильства і горя. Не можна знелюднювати ворога, оскільки тим самим ми знелюднюємо самих себе і паплюжимо образ Божий. Не потрібно занурюватися в ненависть – це дорога в один кінець. Тоді вбивця дракона сам перетворюється на дракона. А якщо так, то чи варто було взагалі починати?
Але не потрібно й робити вигляд, що війни не існує. Що це якісь абстрактні солдати захищають мене і мою родину. Це теж лицемірство. Не варто плутати боягузтво і смиренність.
Є різні варіанти служби, зокрема альтернативна. Але особисто я не бачу великої різниці між тим, хто ремонтує дрон і тим, хто дрон запускає. Крім тієї, що ремонтувати дрон безпечніше. А чи це наша мотивація, коли ми відмовляємося брати в руки зброю?
– Яке ставлення уряду України до християнського сумління тих, хто за всієї любові до Батьківщини не вважає за можливе брати в руки зброю? Чи відомі вам випадки порушення свободи сповідання з боку української влади щодо цього?
– Як і в усіх пострадянських країнах, в Україні законодавство, пов’язане з релігією, далеке до тієї точки, коли його можна буде назвати словом “прийнятно”. Але такі речі, як небажання брати в руки зброю через особисті переконання – враховуються. Я жодного разу не чув про випадки, коли б вірянина насильно змушували йти на фронт. Якщо і є якісь випадки, то це виняток, не правило. Україна дуже публічна країна. Тут усі про все говорять і проблему б уже обговорювали хоча б у колах вірян, якби вона була.
Я знаю безліч випадків, коли християни різних деномінацій служать на передовій, але це завжди добровільно. Один хлопець, баптист із моєї громади, який ходив у недільну школу і в якого я викладав, загинув минулого року на фронті. Але він був добровольцем.
– Не могли б ви розповісти, як будується релігійний побут на фронті? Чи вдавалося брати участь у громадських богослужіннях? Як складалися стосунки з іновірцями?
– Усе дуже сильно залежить від конкретного підрозділу. На війні є все – і юдеї, і мусульмани, і християни, і язичники. Люди приходять в армію не за релігійною ознакою, це не хрестовий похід чи джихад. Відповідно, доводиться знаходити спільну мову, адже живеш разом із людиною довгий час. Проблем через віру я не зустрічав, віруючі люди зазвичай добре уживаються один з одним. Був випадок, коли я під час оборони Сєвєродонецька обговорював із православним вплив поганої латині у Вульгаті на подальші переклади Біблії. Ми тоді обороняли промзону, жили в підвалах. Нас постійно обстрілювали, росіяни були в сусідніх будівлях. А ми сиділи в темряві й купах уламків і вели теологічні бесіди.
Але спільних я молитов чи богослужінь я теж не спостерігав. Можливо це відбувається десь у тилу. Ми завжди були зайняті. Ти або вчишся, або занадто втомився. Для особистих молитов час знаходиться, іноді для читання. Бували випадки, коли побратими хотіли поговорити про мою віру, але це розмови, які зазвичай ведеш наодинці. А от усамітнення – це якраз рідкісна валюта на фронті.
– З вашого досвіду та досвіду допомоги в реабілітаційному центрі “Ланка”, чи може допомогти віра виносити жахи війни, уникати затоплення серця ненавистю? Чи може пом’якшити прояви ПТСР?
– Кожна людина по-своєму переносить війну, тут універсальних рецептів немає. Війна – це сильне випробування для віри. Навколо дуже багато ненависті, багато сірих зон. На багатьох тисне колектив, це сильно відчувається. Необхідно мати твердий стрижень усередині, щоб не піддатися загальному божевіллю, ненависті, не впустити гріх у серце. Дуже багато людей, які вживають алкоголь, наркотики, ходять у борделі. Це масове явище, люди так випускають пару, заглушають страх смерті. Руйнуються соціальні зв’язки, норми. Уявіть собі молоду людину, оточену ореолом героя. У нього багато грошей, оскільки зарплати в бійців на передовій не маленькі. Багато хлопців таких грошей ніколи не мали. А звичайні витрати відходять убік. Тебе одягають, годують, селять… Хтось допомагає родині, але в багатьох залишаються на руках “зайві” гроші. Сім’ї поруч немає, навколо тільки такі ж загублені хлопці. Багато хто пускається берега, коли виїжджає з нуля трохи в тил.
Звісно, є різні сценарії, і в ЗСУ багато людей уже за 30 чи за 40. У них сім’ї, діти, вони вже відбулися в житті. Їм легше і морально.
Безумовно, той, у кого є жива віра, знайде в ній розраду і на фронті, і після нього. Чи багато таких людей? Ні, цілковита меншість. Але так було в усі часи. Широка дорога, що веде в погибель, і багато хто йде нею…
– Чи стежите ви за тим, як на російське вторгнення в Україну на різних рівнях реагують ваші російські одновірці? Наприклад, Всеукраїнський союз церков євангельських християн-баптистів у відкритому зверненні висловив здивування з приводу того, що керівництво російських одновірців підписало політизовану заяву щодо утисків в Україні православних, але мовчить з приводу утисків баптистів і тих самих православних на окупованих територіях, не піднімає голосу проти воєнних злочинів РФ та у своїх документах називає захоплені території звільненими. Яке ваше ставлення до подібних вчинків російських одновірців?
– Якби я був католиком, то був би бенедиктинцем (католицький орден, що вирізняється відсутністю єдиної ієрархії та існує як об’єднання автономних монастирів – ред.). Я скептично ставлюся до союзів церков і громад, до таких великих організацій. Вони можуть бути корисними, але майже завжди ще й шкідливими. Подібні союзи занадто легко втягнути в політику.
Не варто плутати Боже і кесареве. За весь той час, що я займаюся політикою, я жодного разу не приніс її на кафедру. З кафедри має звучати проповідь про Христа, про гріх, про покаяння, про спасіння. Ми не знаходимо в Біблії закликів виступити проти Нерона, а він був набагато гіршим за Путіна і вже тим паче Лукашенка. Тому що Біблія про інше. І церква про інше.
Якщо віряни хочуть виступити з політичною заявою, для цього є партії та громадські організації. У кожного інструменту своє призначення.
– Як гадаєте, після цієї війни, яка, як уже очевидно, змусить український народ загалом добре забути наратив про братні народи, чи зможе зберегтися між українськими та російськими одновірцями хоча б братня любов у Христі?
– Любов у Христі вища за державні проблеми. Я дуже не люблю гасло “Україна понад усе!”. Бог понад усе, а не Україна, а не Білорусь. Як і багато гасел, вони мають місце бути, я не ставлюся до них фанатично. Але потрібно частіше нагадувати і собі, і оточуючим, що для християнина найвищою цінністю не є ні держава, ні народ. Особисто для мене це так – Бог, сім’я, церква. Потім уже держава і все інше.
У нас були російські полонені, я з ними чимало поспілкувався. Знаючи моє ставлення до ворога, командир батальйону поставив мене охороняти полонених і слідкувати, щоб їм не заподіяли шкоди. Я ж конвоював їх у тил. Дорогою ми і Євангеліє встигли обговорити, при тому, що буквально за день до того вони стріляли саме в мене з артилерійських знарядь.
Якщо ми вчимося любити ворогів, то чи не легше нам буде любити братів по вірі? Але якщо ми ненавидітимемо ворогів зараз, не працюватимемо над собою в цьому плані, то тоді й між братами в нас буде ненависть. І не тільки через війну. Для ненависті війна – це порожня формальність.
– Останнє запитання як до віруючого і громадянськи та політично активного білоруса. Коли долю нашої країни визначатимуть здорові сили, яким ви бачите в ідеалі регулювання релігійного життя в ній? Які помилки нинішньої так званої влади доведеться викорінити? На яких умовах було б правильно, на ваш погляд, взаємодіяти релігійним об’єднанням із суспільством і державою?
– Нормально і правильно, на мій погляд, людині брати участь у житті суспільства, в якому вона живе. Ми ще не в прославлених тілах і не зійшли до Спасителя. Ми живемо тут і зараз не без причини. Християн це стосується насамперед. Не варто скаржитися на розбещений світ і на жахливі закони, якщо ти сам не поворухнув і пальцем, щоб це виправити, зробити хоч трохи кращим. Це як із 2020 року – люди все життя не ходили на вибори, були “поза політикою”, а коли “прокинулися”, то виявилося, що в країні, виявляється, автократія. Як же так вийшло?
Але кожному своє місце і своя роль. Партії – це те, що ми використовуємо для політики. Церква – це те, що ми використовуємо для того, щоб проголошувати Євангеліє. Не потрібно використовувати армію, міліцію чи гурток малювання, щоб виграти вибори. Так само і з церквою. Принцип відділення церкви від держави далеко не новий, і цьому присвячені тисячі праць.
Я завжди виступав за значне збільшення ролі місцевого самоврядування. Для нашого суспільства це великий виклик – у нас в осяжному минулому не було таких можливостей. Я не маю на увазі давнину, на кшталт часів ВКЛ чи Речі Посполитої, я кажу про минуле, з яким ми маємо зв’язок, – не більш як сто, максимум двісті, років. У нас дуже сильні ліві традиції, соціалізм. Ми занадто сильно звикли покладатися на державу, віддали їй позамежні права в обмін на можливість бути “поза політикою”. Тепер ми розплачуємося за це і ризикуємо повторити ту саму помилку, навіть якщо в нас з’явиться ще один шанс.
Я не думаю, що держава взагалі має втручатися у справи церкви та релігії. Навіть якщо це означає посилення ролі ісламу в регіоні – це справа церкви, проповідувати Христа. Чиновник не вміє проповідувати, він у цьому нічого не розуміє. А нав’язати віру неможливо, тільки релігію. Можна змусити людину ходити в мечеть чи храм, але неможливо змусити її вірити. В очах Бога, як Він говорить на сторінках Писання, ходіння до храму цінності не має. “Коли ви приходите з’являтися перед лицем Моїм, хто вимагає від вас, щоб ви топтали двори Мої?” (Ісая 1:12).
Читайте також:
Єдине, чого може хотіти церква від держави, можна висловити в дуже короткій тезі – відчепіться від нас. Продає священик свічки та іконки? Нехай платить податки як усі. Хоче громада купити будівлю? Нехай купує на загальних підставах.
Основна проблема в тому, що держава у нас соціалістична, відповідно регулює все, що тільки можна. Адже це стосується не тільки церкви, а й будь-якої громадянської сфери. Це не тільки проблема Білорусі, у Західному світі ліві течії посилюються вже не перший десяток років. Держава дедалі більше лізе до громадян у гаманець, у телефон, у ліжко, у голову, у душу. Це природний процес – якщо дати чиновнику можливість, звісно він нею скористається.
Моя думка – громадяни повинні взяти свободу, вчитися бути відповідальними за своє життя. Це важко нам буде, але “this is the way “**. І при цьому не потрібні будуть складні закони, які регулюють те, що регулювати не потрібно – релігійне життя.
Одна проблема – свободу ніколи не дають. Це суперечить самій природі свободи. “Царство Небесне силою береться, і ті, хто докладає зусиль, підносять його” (Матвія 11:12).
