Великі чорні джипи з номерами на кшталт 007, 1111 та 5555 надійно заблокували мою машину.
Святкування річниці автокефальної Православної Церкви України закінчилося, а виїхати я не міг. Власники джипів залишилися на фуршет, вирішувати питання. Їхні машини чорними айсбергами з усіх боків оточили мій білий крихкий автомобіль.
Однак же, богоугодність події перемогла: охоронці й водії великих джипів перетерли між собою і чорні крижини відкрили мені дорогу життя. Маневруючи по сантиметру вперед-назад, я вибрався на основну дорогу і з почуттям глибокої радості поїхав.
Рано вранці цього ж дня, стоячи перед дзеркалом у ванній кімнаті, я думав про те, що зараз десь так само стоїть мій ровесник, лідер ПЦУ Епіфаній і готується до дуже важливого для нього дня. Увечері я вже сидів в переповненому конференц-центрі з вертолітним майданчиком на даху, вдихав запахи духів, алкоголю і їжі, і слухав спіч мого ровесника.
Єпіфаній говорив про те, що Православна Церква України прагне бути відкритою для суспільства, мати ефективних менеджерів і мудрих пастирів, правильно розпоряджатися фінансами й бути духовним авторитетом для українського народу.
Поруч зі мною сидів покалічений офіцер з бойовими нагородами й подавшись вперед уважно слухав кожне слово Епіфанія.
По проходу трохи спізнившись пройшла Юлія Тимошенко зі свитою. На сцені владику змінила письменниця Оксана Забужко.
Оксана говорила від імені мирян. Мирян, у яких нарешті з’явилася церква, про яку вони можуть говорити “наша”. Говорила про минуле і майбутнє, красиво і драматично. Вона хотіла закінчити словами про те, на що сподівається і вірить, але після слів “І я вірю …” осіклася і стала розгублено хрустіти папером. Знадобилося більше як хвилину, щоб Забужко впоралася і змогла продовжити промову – для того що б вона завершила, організаторам довелося вимкнути світло над стійкою з мікрофоном.
На сцену знову вийшов владика Епіфаній, він розповів про нові фонди для нової Церкви. Ансамбль відіграв прощальну композицію, священнослужителі, депутати й дипломати потягнулися на фуршет. Бойовий офіцер, підтримуваний ординарцем, пішов раніше, ближче до закінчення промови Оксани Забужко.
Вибираючись з “котла”, утвореного ударними угрупованнями чорних джипів, я думав про те, що владиці Епіфанію потрібно буде багато мудрості, багато сміливості та Божої допомоги, щоб клірики ПЦУ змогли стати духовними лідерами українців, а Оксана Забужко та представлені нею миряни змогли зрозуміти, у що ж вони вірять: в “свою церкву”, або в Господа Христа.
Дай Боже, щоб це йому вдалося і щоб зламаний офіцер, який жадібно ловив кожне слово лідера Православної Церкви України, зміг би сказати: “Аксіос”, “Гідний”.
[sc name=”futerblock” ]
