Перші християни з книги Дії Апостолів були такими самими, як й ми. Вони зустрічались з проблемами, які в багатьох аспектах схожі на наші. Уважне читання книги Дії Апостолів демонструє реакцію перших християн на різні кризи та потрясіння.
Примітно те, що хоч проблеми в них та в нас були схожі, але реагуємо ми по-різному. В цих роздумах я пропоную обговорити ті реакції, які ми могли спостерігати у самих себе, коли весь світ стикнувся з нещодавньою кризою – «COVID-19». Одразу зазначу, що поділяю думку, з якою, мабуть, читачі вже стикались – пандемія не стільки створила нові проблеми, скільки вказала нам на вже наявні негаразди, побачити та визнати які в іншій спосіб було би складно.
Урок від наших перших християн
Згадаємо одну повчальну біблійну історію – Дії апостолів 11 розділ 28 вірш – новонавернені християни з язичників чують про неминучі проблеми. В тій біблійній історії розповідається про «голодні роки», які мають настати у всій Римській Імперії. Для мене паралель з нашим «коронним» часом очевидна – глобальна проблема, яка торкається одночасно всіх і вся, постраждати мають всі, запобігти неможливо… але колись цей період завершиться.
Надзвичайно дивною є перша реакція учнів Христа з язичників, вони не думали про себе, а одразу почали думати про інших. Вони одразу зрозуміли просту істину: неможливо, аби у центрі уваги водночас були їх власні потреби та потреби їх братів й сестер по вірі. В центрі або «я», або «хтось інший». Думати про себе можна по-різному: можна робити щось матеріальне, можна думати духовними категоріями.
Проте християни у тій біблійній історії поставили собі просте запитання: як допомогти?
А тепер про нас − згадаємо весну цього (2020) року – в нас одразу виникла спокуса говорити про «Божий суд» та «Останній час». Цікаво, що ці теми дійсно є біблійними – Писання справді говорить й про суди Божі, й про останній час, проте ці тексти мали б спонукати нас згадати про місійне покликання церкви – а ми натомість спостерігали занурення в себе, яке уводило нас від місійності. Але звернемо увагу, що у перших християн ці теми не лунають в контексті випробувань.
Інші сучасні християни почали згадувати свої громадянські права більше, ніж ту саму місійність та почали лунати емоційні заклики не скасовувати зібрань при тому керувалися вибірковими нормами Конституції, аби відстояти індивідуальні та колективні права, при тому ігноруючи відповідальність (особисту та церкви як спільноти).
Заперечення проблем або «ми такі особливі, хто нам указ?»
Коли у новинах (тепер вже у такому далекому січні 2020 року) почали звучати перші тривожні повідомлення про Китай, ми жили так, начебто нас це не торкається. Пригадуєте? В нашій системі цінностей Китай був екзотичним та віддаленим. Не здивуюсь, якщо ми себе потішали, що нас воно не торкається, а може вони й самі винуваті, бо треба бути свідомим своєї дієти.
Потім настала Італія. Ми й тут вдавали з себе досвідчених культурологів – адже у нас на все має бути пояснення – італійці надто багато часу проводять в обіймах. Може ми й мовчали, але потайки думали: ми не такі – кажанів не їмо, з прабабцею після сієсти спагеті на виделку не намотуємо.
Аж раптом все це стало про «нас», адже це нам закрили кордони та це нам почали впроваджувати обмеження. Втім ми ж непереможні, багато з нас пригадує яскраві дописи у соціальних мережах на кшталт: «серед моїх знайомих ніхто не хворіє…». В окремих групах лунали питання з ледве чутним запахом насмішки: «Ви хоч одного знаєте, хто хворіє?». У березні почали з’являлись поодинокі дописи «а в мене захворів знайомий…».
Настав квітень та почали лунати молитовні потреби за хворих, кількість яких все зростала. Це вже були не сиротливі та рідкісні дописи, а потім з’явились перші сумні повідомлення про похорони.
Чи вистачило нам цього, аби думати про інших? Не всім.
Дехто з нас замість того, аби прийняти дійсність та бути корисним почали шукати способи, як по-інакшому тлумачити реальність.
Варто лише пригадати сумнівні порівняльні таблиці смертності від різних хвороб, непевні порівняння абсолютно різних захисних масок та костюмів у спосіб, де не бралась до уваги валідність порівняння. Або причиною смерті навіть пасторів мусово мав був вказаний відірваний тромб – аби лишень не обмовитися, що COVID призвів до змін у судинах, отже в наслідок цього…
І ще одне спостереження – далеко не всі, хто заразився мав в собі сили зізнатися в цьому та поводився так, начебто захворів на проказу або ще гірше – підчепив венеричне захворювання, або просто мовчав та продовжувати жити звичайним життям, звісно «нагороджуючи» навколишніх.
Розмірковуючи про все це, я поставив собі питання: чому так? Чому сучасній церкві притаманна ця тенденція до безвідповідальності та заперечення проблем? Складається враження, що всі ці перелічені реакції (гра в правознавців, вірусологів, фахівців зі статистики, патологоанатомів) викрила незціленний егоїзм сучасних вірян.
Звісно наші одновірці з оповідання, яке ми читаємо в книзі Дії апостолів 11 розділ, могли заперечувати й проблему, й необхідність допомагати малознайомим людям, й ставити під сумнів визначення «голод». Проте їх реакція була: як допомогти?
Безвідповідальність або «А чому? А вони?»
Перші християни з оповідання про яке ми почали говорити (Дії 11 розділ) могли знайти собі безліч виправдань, аби зосередитися на матеріальному плані порятунку тільки себе, або для того, аби почати думати про високе та вічне, але так, де в центрі є виключно їх потреби (не Бог, не люди). Зробити так навіть не потребувало особливого хисту до творчості.
Перенесемось уявно в їх час, та спробуємо сучасними словами відреагувати так, як ми це робили у наш час.
«В нас є свої конституційні права». Так, ймовірно, пройде багато років від тих подій та люди вигадають поняття Конституції та введуть у вжиток всі ці правничі терміни. Проте права були й в єрусалимських вірян, які й зумовили реакцію християн. Якщо транслювати це у наш вік та за наших умов – норма Конституції про збереження життя та здоров’я інших людей мала б мати прерогативу. Може… аби не заразити ближнього я мав би й маску носити, й про небезпеку для здоров’я інших думати?
А ще невідомо чи ці «єрусалимські» існують взагалі, а якщо так – чи будуть вони правильно розпоряджатися грошима, тому краще зекономити для себе. Втім учні Христові в книзі Апостолів вирішили в першу чергу допомогти малознайомим, але рідним у Христовій крові. Оце урок для нас! Жодного натяку на егоїзм! Жодних розрахунків та посилань на сумні статистичні або історичні дані управлінських та фінансових проблем єрусалимської церкви, які докладно описані в шостому розділі книги Дії Апостолів. За наших умов – ми, мабуть, одразу відмовили б у допомозі. І була б якась статистика, і були б якісь пояснення.
Так, весь світ лежить у злі. Ми в це віримо, ми це знаємо. Є країни, в яких християни переживають жахливі гоніння. Водночас з цим ми настільки звикли до певних форм, що іноді не бачимо різниці між формою та сутністю. У березні та квітні 2020 року церкви України стикнулись з тим, що не змогли проводити богослужінь у звичній формі. Подібні обмеження були запроваджені у багатьох країнах. Окремі церкви практично від початку карантину запровадили відео трансляцію богослужінь, збільшили роль малих груп в церкві та раптом усвідомили, що досягають значно більшу кількість людей, ніж раніше. Інші церкви обрали інший шлях.
Ми іноді навіть грались з визначеннями. Наприклад, в християнських групах практично одразу з’явилась картинка, де кілька тиранів минулого схвально звертаються до священника, що закриває двері у церкву. Проте десь у середині ми розуміли всі, що нічого спільного зі справжніми гоніннями ці тимчасові обмеження не мають. Жахіття Радянського союзу, окремих мусульманських країн, Північної Кореї – це справжні гоніння. Втім зіткнувшись з необхідністю зробити зміни у звичному порядку речей та проведенню богослужінь, в нас звідкись з’явилось бажання стати «страждальцем заради Христа», при цьому від нас лише очікувались певні корективи – це не була заборона вірити.
В окремих церквах в момент, коли нам рекомендували не збиратися великими групами, навчали так: «У нас богослужіння буде, як завжди, тільки ви паркуйте свої автівки трохи далі від Будинку молитви, аби ніхто не побачив». В інших церквах, щойно наставав час початку служіння просто закривали парадні двері – «аби поліція не оштрафувала». І така омана (повторюсь, що це торкалось окремих церков) сприймалась як прояв особливої мудрості. Біблія попереджує, що наші вуста озвучують те, що є наявним у нашому серці. Цей принцип є відомим, а ось дивним (у сумному розумінні) є те, що попри всю реальну небезпеку дехто з християн піддався дещо іншій спокусі – вводити в оману навколишніх. Якщо ми застосуємо біблійний принцип «Бо чим серце наповнене, те говорять уста» (Від Матвія 12:34), тоді стає зрозумілим, що лише те, що глибоко сидить в нашому серці, лише те за певних обставин й буде сказано вголос та зумовить наші дії, зокрема й свідому неправду.
Чому з такою легкістю окремі християни йшли на пряму оману? Припускаю, що у серцях окремих вірян була така собі особлива ворожнеча зі світом. Лишається тільки розібратися: яка ж це ворожнеча? Біблійна – як протиставлення цінностей чи надумана та вигадана? Питання не просте, частково допоможуть розібратися окремі заперечення проти карантинних мір. Ці заперечення звучали так: «А вони?». Малось на увазі – магазини працюють, окремі установи працюють – отже будемо вимагати поновлення богослужіння.
Окремі вимогливі віряни почали писати звернення в державні установи місцевого рівня, в яких обіцяли й антисептики, й маски, аби відновити богослужіння. Чого тільки папір не бачив? Проте всі ці обіцянки виконували лише ті самі установи та магазини, але ж не церкви. А у церков же були «гоніння», а маски та антисептики лишились – «аби поліція не оштрафувала».
Христос молиться в Євангелії від Івана про Своїх учнів такими словами: «Не благаю, щоб Ти їх зо світу забрав, але щоб зберіг їх від злого. Не від світу вони, як і Я не від світу. Освяти Ти їх правдою! Твоє слово то правда. Як на світ Ти послав Мене, так і Я на світ послав їх. А за них Я посвячую в жертву Самого Себе, щоб освячені правдою стали й вони. Та не тільки за них Я благаю, а й за тих, що ради їхнього слова ввірують у Мене». Не кожного разу, коли нам щось доводиться змінювати – це гоніння.
Ми вже згадували текст з Об’явлення другий розділ про християн, які люблять себе або свою справу, свою звичну форму понад Самого Бога. Сам Господь дає пораду, що робити: «отож, пам’ятай, звідки ти впав, і покайся, і вчинки давніші роби. Коли ж ні, то до тебе прийду незабаром, і зрушу твого свічника з його місця, якщо не покаєшся». Богослови можуть бити списи навколо тонкощів значення цього тексту – але звідти походять кілька практичних та однозначних порад: (1) зрозуміти сутність речей, (2) повернутися до сутності речей. В протилежному випадку є ризик, що світити буде хтось інший.
Що говорить Писання?
Перша любов, яку за біблійним вченням можна втратити, передусім торкається не стільки емоцій, скільки відповіді на питання: хто є предметом нашої любові в першу чергу? В когось – це Бог, так буде правильно, але для інших об’єктом особливої любові в першу чергу є власні справи та служіння. Для когось в центрі він сам. Саме про це пише Іван в книзі Об’явлення, 2 розділ у листі до церкви в Ефесу. У тому тексті мова не про емоції. Мова про дуже прості речі: що робити, коли ми схибили, та вже не любимо Бога понад усе? Адже текст лишає ще дві можливості – любити понад усе свою духовну справу, або любити понад усе самих себе. І ось в момент, коли в нас обставини забирають нашу улюблену «іграшку», ми раптом бачимо себе несподівано навіть для себе зовсім іншими. Ми бачимо себе частково або повністю порожніми, але справжніми. Звідти й походять всі ці дивні реакції. У нашому житті десь та колись сталась підміна понять – ми самі того не помічаючи поставили в центр всесвіту себе та свою звичну справу. Цим можна пояснити хибне припущення, що оскільки ми (в наших очах) виконуємо особливу роль, ми самі немов стаємо особливими, майже недоторканими, а відтак ми припускаємось помилки, що нічого поганого з нами статися не може.
Ситуація погіршується, коли ми ще додаємо до цього претензію на духовність. Біблія навчає нас, що основою нашого примирення з Богом є робота, яку Христос вже здійснив на хресті. Власне тому теми про «Божий суд» та «Останній час» мають бути загрозливими для тих, хто ще не має спасіння у Христі, а нас, християн, усвідомлення неминучості суду та есхатологічні події – все це має спонукати свідчити про ці речі, «рятувати взятих на смерть», та не забувати, як нас навчає Єв. від Івана 5:24 – «віруюча людина не приходить на суд».
Втім іноді у нас виникає спокуса змістити біблійний фокус на себе. Проте на цьому ми не зупиняємось, ми йдемо далі та підмінюємо цілком виправдане біблійне освячення на самовдосконалення з елементами самолюбування. Хоч освячення є важливим, проте й біблійні тексти про «Божий суд на світом», й тексти про «Останній час, коли гряде Суддя» спрямовані до невіруючих. До освячення віруючих спонукають інші тексти. Все це призводить до того, що наш егоїзм (бажання бути в центрі) набуває духовного фасаду, а наше невгамоване бажання бути в центрі вимагає – «щоб все було по моєму».
Все це пояснює, чому часом нам кортить вимагати, а не миттєво ставити питання: як допомогти? Якщо пригадати, одним з текстів, що цитувався дуже часто, був Псалом – яким сатана спокушав Христа у Євангелії від Матвія 4 розділ – «Він накаже про Тебе Своїм Анголам, і вони на руках понесуть Тебе», на що Христос дав вичерпну відповідь: «Не спокушуй Господа Бога свого!» (Матвія 4:6-7).
Власне усвідомлення, що у кожного з нас є спокуса вірити у свою месіанську роль не у місійному смислі (це було б правильно), а радше в смислі власної винятковості та особливості. Для нашого ego це приносить насолоду. На початку епідемії я дуже дивувався способу в який мої одновірці у Христі відкидали небезпеку хвороби: заперечення явної загрози, вимоги проведення богослужінь, висміювання маски або необхідності соціальної дистанції. Потім погодився, що й в мене є спокуса цитувати для самозаспокоєння Псалом, яким сатана спокушав Ісуса. Тільки у відповідь я маю згадати своє місійне призначення, а не займатися роздумами про себе.
Складається враження, що гаслом вірян наших днів є такий вислів: ніхто не може мені заборонити робити те, що я хочу!
Бог допустив складні обставини по всьому світу, у церков є нові можливості для благовістя та служіння людям навколо, в наших церквах є ті, хто може бути на передовій свідоцтва світу.
Проте завжди можна обрати егоїстичний шлях «страждальця», намагаючись повернути час, цитувати перекручену статистику, йти на пряму оману та питати: «А вони?»
[sc name=”futerblock” ]
