Мене звати Ярослава, мені 9 років. 23 лютого 2022 року я знаходилась на лікуванні в Київській лікарні. У палаті було п’ятеро дітей: я і чотири хлопці мого віку. Ми бігали по коридорах разом, ходили на процедури, на зарядку, в їдальню, ділилися смаколиками.
Після обіду я з одним хлопчиком та наші мами спустилися в лікарняне кафе. Придбали каву, шматочки тортиків і заварні тістечка. Ми хвилювалися та озиралися, щоб не побачив наш лікар, бо таке нам не дозволяють їсти. У нас болять животики й погано працює травна система.
24 лютого ми прокинулись від вибухів. На коридорах почали кричати: «Всі в підвал, розпочалася війна!»
Всі почали збирати речі в сумки, одягати сонних дітей, забирати їжу з холодильників, набирати воду в пляшечки… та спускалися з дітьми в підвал.
Там було тісно та холодно. Тут вмістилися лікарі, діти, батьки з усієї дев’ятиповерхової лікарні. Так ми всі тут і заночували. Декого забирали, хтось їхав самотужки, а ми сиділи. Нам було дуже страшно, адже Бровари були першими, куди влучила ворожа ракета.
Під час відбою сирени ми підіймалися в палату, потім знову бігли в підвал, і так тривало декілька днів.
Нам вдалося виїхати з лікарні додому в місто Бровари. Але й там був неспокій. Коли лунала сирена, ми бігли в погріб. Навколо нашого будинку – постійна темрява вночі. Всі сусіди покинули свої домівки. Дуже було чути вибухи, звук ракет і гуркіт важкої техніки, яка їхала окружною дорогою.
Ми навіть ліків не могли купити, всі аптеки на районі були зачинені.
Тому вирішили з мамою виїжджати в безпечне місце.
Зібрали трішки речей, їжі й вирушили з незнайомими людьми в далеку десятигодинну поїздку.
Я бачила багато військових з автоматами, воєнні машини, танки, блокпости, безліч мішків із піском.
Приїхали в будиночок, де виросла й досі живе моя бабуся Тетяна.
Будиночок, куди колись повернувся прадідусь Олексій із перемогою у Другій світовій війні та де прапрабабуся Килина рятувала своїх дітей в часи голодомору.
Тут і я з мамою знайшла свій спокій та порятунок.
Автор: Ярослава Курта
