– Мені потрібна олія, – сказав начебто в далекому минулому один монах, і посадив оливкове дерево.
– Господи, йому потрібен дощ, щоб його коріння могло зміцніти й наповнитися соком. Пошли помірний дощ, – благав він.
І Господь дав дощ.
– Господи, – просив він потім, – моєму дереву необхідне і сонце. Пошли сонячне світло, я прошу тебе.
Незабаром засяяло сонце і з’явилася різнобарвна веселка.
– Тепер же, Господи, пошли мороз, щоб загартувати його, – заклопотано благав монах, і незабаром дерево стояло в зимовому вбранні, сяючи сніговим сріблом.
Але до вечора дерево загинуло.
Сумний чернець пішов у келію свого брата і розповів йому про свої пригоди.
– Я теж посадив маленьке деревце, – відповів йому той, – але, дивись, воно росте чудово. Я довірив його піклуванню Бога. Той, хто створив його, набагато краще знає, що йому необхідно. Тому я не ставив Йому жодних умов, не встановлював ні засобів, ні шляхів. «Господи, пошли йому необхідне, – молився я, – сонце, дощ і мороз. Від Тебе я отримав його, Ти один мудрий Бог, Тобі видніше».
Я часто думав, що добре розуміюся на дечому, і тому наважувався радити Богові та вмовляти Його, а іноді настільки був упевнений у правильності своєї думки, що навіть вважав би за можливе подати її в письмовому вигляді. Але Бог не звертав на мене жодної уваги, а навпаки, як мені здавалося, чинив абсолютно безглуздо, але все ж чудово закінчував справу.
Читайте також:
Зрештою я переконався, що моя порада і моя думка нічого не значать і пророкують лише невдачу. Тому я звик до способу дій мого Бога, дозволяю Йому ухвалювати всі рішення, не сперечаюся з Ним, але мовчу і постійно переконуюся в тому, що Він нічого не губить, але все робить якнайкраще.
Джерело: xristianin.org
