Нещодавно прочитав книгу американського журналіста Себастіана Юнгера «Плем’я». Він приводить цікавий і не дуже політкоректний факт: індіанці вкрай рідко приєднувалися до «цивілізованого» суспільства, в той час як білі переходили на їх сторону, жили в племенах, одружувалися з індіанськими жінками і навіть воювали на стороні індіанців.
Навесні 1763 року в Пенсильванії англійські війська (шотландські військові частини на чолі з швейцарцем Анрі Буке) нанесли індіанцям кілька поразок і у відповідь на прохання про перемир’я виставили ультиматум: всі білошкірі полонені повинні повернутися. За кілька тижнів у військовий табір прийшли близько 200 осіб, більшість з них були жінки й діти.
Колоністи, які супроводжували регулярні війська, знаходили серед полонених рідних, але радість від возз’єднання невдовзі змінилася печаллю: «звільнені» зовсім не раділи від того, що їх звільнили.
Це поставило під сумнів ідею про “переваги цивілізації”.
- Після COVID-19 світ вже ніколи не буде таким, як раніше
- Найбільш зростаюча церква у світі не має будівель і керована жінками
В той час, пише автор, як індустріалізація бурхливими темпами розвивалася і змінювала спосіб життя людей, перетворюючи їх на пронумеровані гвинтики в соціальній машині, було покладено початок тому, що ми маємо зараз – величезні міста, наповнені самотніми, загубленими людьми. Індіанське суспільство (за твердженням того ж Юнгера) давало людям те, що вони не могли отримати більше ніде – відчуття приналежності, спільності і впевненість у підтримці і захисті.
Пандемія і карантин показали, що навіть найбільш асоціально налаштовані люди відчувають стрес від того, що відбувається у світі в цілому і з ними особисто. Люди прагнуть спільності й шукають її. І церква може це дати.
Хтось може заявити: «Ну добре, в тебе є церква, а в мене – футбольний фан-клуб. Ми теж плем’я. Маємо свої кольори і бойовий окрас. Маємо своє «служіння поклоніння», на якому співаємо набагато завзятіше, ніж співають в церкві. Маємо ворога, маємо неймовірні емоції, відчуваємо плече побратима і є частиною чогось великого».
Але сказати, що церква – це таке собі новітнє плем’я, на кшталт ультрас чи клубу за інтересами – це наче і правду сказати, але не всю.
Це як вирішити, що автомобіль – то така штука, за допомогою якої ми ховаємося від дощу і слухаємо музику. Звісно, в машині можна заховатися від дощу, і в принципі можна слухати музику. Але це не головна, а другорядна функція. Обмежувати використання авто тільки цими речами – це обмежувати потенціал автомобіля і нехтувати конструкторським задумом, згідно з яким він і створювався.
Сила автомобіля – в русі. Коли він довго стоїть на місці, він руйнується.
Так само і церква росте в силі, коли вона не сидить на місці, а приводиться до руху силою Святого Духа. Ми об’єднуємося Богом в церкву не заради того лише, щоб заховатися від штормів цього світу в затишному будиночку, і не для того лише, щоб послухати класну музику й оцінити нову проповідь. Без сили Духа Святого музика і проповідь в церкві – то лише караоке і стендап-шоу.
Активна церква – неймовірна сила. І під церковною активністю я маю на увазі не програми і заходи, а повсякденну, буденну, просту і водночас ефективну духовну працю кожного члена церкви там, де він є.
І так, «ми – однієї Крові. Ти і я»©
*Хто надто зайнятий, щоб читати книгу, знайдіть виступи Sebastian Junger на TED
**Цей текст може видатися уривчастим чи неповним, оскільки він – частина моєї останньої проповіді «7 міфів про церковне членство». Якщо виникне бажання її переглянути і обговорити – буду дуже радий доброму і конструктивному діалогу. Ось лінк: https://youtu.be/be_ZcnYn0po?t=2584
[sc name=”futerblock” ]
