Анархія (від грецького ἀναρχία – «безвладдя») – політична система, що припускає відсутність будь-якого уряду, коли кожен вільний чинити на власний розсуд. Саме цей тип відносин був спочатку встановлений між людьми в Едемському саду.
До гріхопадіння не було необхідності в правлінні людини над людиною – чоловік і жінка прагнули догоджати один одному, ведені взаємною любов’ю і любов’ю до Бога. Кожен добровільно підпорядковував себе інтересам іншого. Однак в результаті гріхопадіння бажання належати замінилося бажанням володіти, безкорисливість – егоїзмом. Внаслідок цього, Бог встановлює ієрархію верховенства чоловіка над дружиною як першу форму людського правління.
Вдруге ми зустрічаємо анархічну форму організації суспільства в період суддів Ізраїлевих: «Того часу не було царя в Ізраїлі, кожен робив те, що було в його очах» (Суддів 17: 6, 21:25). Тут ми бачимо вже зовсім іншу підставу анархії. Визначальним початком служила справедливість, а не власні бажання (як деякі схильні розуміти цей текст).
Критерієм же справедливості для кожного служив єдиний для всіх Божий Закон. Коли виникали розбіжності в тлумаченні того, що справедливо, а що ні, народ Божий звертався для їх вирішення до суддів. І оскільки Закон при цьому був найвищим авторитетом стосовно будь-яких людських думок і звичаїв, більш точно політичну систему цього періоду біблійної історії варто було б визначити як «конституційна анархія».
Але, хоча даний Богом Закон бездоганний, люди, яким він даний, такими не є. У Книзі Суддів ми бачимо безліч прикладів перекручених уявлень про справедливість як в народі, так і серед самих суддів Ізраїлевих. Навіть пророк Самуїл, ім’ям якого названі дві книги в єврейському каноні Писання не уникнув спокуси зловживати владою, і постарів, «поставив синів своїх за суддів для Ізраїля… А сини його не ходили шляхами його, а ухилилися до зиску, і брали подарунки, і ламали Закона» (1 Самуїла 8: 1-3). З цієї причини євреї й стали вимагати собі царя «як у всіх народів» (1 Самуїла 8: 4-5).
Ідеї анархізму широко поширилися і отримали нове звучання в контексті гуманістичного світогляду в кінці XIX-го і першої половини XX-го століть. Проголошувалося, що будь-яка влада веде до придушення свободи й обмеження природних прав людини. Не будь же влади як форми примусу, кожна людина, що природно прагне до особистого блага, вносив би тим самим свою лепту у творення загального блага і сприяв би ненасильницькій самоорганізації суспільства.
Так, видатний теоретик анархізму Петро Олексійович Кропоткін (1842-1921), розробив теорію про рушійну роль взаємодопомоги в природі (на противагу ідеям Чарльза Дарвіна про рушійну роль міжвидової боротьби за виживання в процесі біологічної еволюції). Ідея самоорганізації екосистем на основі міжвидової взаємодопомоги стала вихідним положенням його вчення про вільну форму організації людського суспільства, що складається з самоврядних громад, які з часом об’єднуються в конфедеративні союзи.
На практиці найбільш послідовним прихильником цього підходу став Нестор Іванович Махно (1888-1934), не без підстави вважав себе учнем князя Кропоткіна. Махно вірив, що, звільнившись від гніту влади, селяни будуть самоорганізовуватися в добровільні анархічні громади. Він вів безкомпромісну боротьбу із будь-яким урядом. Причому, як нерідко буває в подібних випадках, благородство поставленої мети часто служило виправданням для не завжди пристойних методів і засобів її досягнення. Боротьба з організованим насильством, чинною владою, переходила в нічим не обмежене насильство з боку противників влади. На ділі же правив той, хто сильніший. «Сила права» підмінялася «правом сили».
Головна проблема гуманістичного анархізму полягає в ігноруванні гріховної природи людини. Про це пише Яків, брат Господній: «Звідки війни та свари між вами? Чи не звідси, від ваших пожадливостей, що воюють у членах ваших? Бажаєте − і не маєте; вбиваєте і заздрите − і не можете, сваритеся та воюєте − і не маєте, бо не просите. Просіть, і не одержуєте, бо прохаєте на зле, щоб ужити на розкоші свої» (Якова 4: 1-3).
Читайте також:
За влучним зауваженням Френка Бухмана (1878-1961), ресурсів світу досить для задоволення всіх людських потреб, але не досить для задоволення всіх людських вимог («enough for everyone’s need, but not enough for everyone’s greed»). В контексті занепалої людської природи анархія замість благоденства веде до хаосу і терору.
