З моменту набуття чинності закону про мобілізацію в Україні 18 травня 2024 року життя в країні суттєво змінилося. Ось декілька ключових питань, які варто взяти до уваги:
-
Індивідуальне та суспільне:
В умовах війни та мобілізації стали більш очевидними відмінності в підходах між людьми, орієнтованими на загальнолюдські цінності, та тими, хто керується індивідуальними пріоритетами. Ці відмінності можна простежити в декількох аспектах:
- Еміграція та служба на фронті: Деякі люди порушують закони та виїжджають за кордон, прагнучи забезпечити особистий добробут. Водночас інші добровільно йдуть на фронт або залишаються в окупації, підтримуючи церкву та місцеву громаду.
- Ввезення автомобілів влітку 2022 року: У період дозволу на ввезення автівок до України частина громадян привозили машини для військових на фронт, демонструючи суспільну відповідальність. Інші ж ввозили автомобілі з метою перепродажу та особистої вигоди.
- Одні продовжують допомагати людям на лінії фронту, усвідомлюючи свою відповідальність перед іншими, тоді як інші розглядають гуманітарну допомогу як можливість покращити своє матеріальне положення.
- Різні інтерпретації християнських цінностей призводять до різних поглядів. Одні вважають, що не можна йти на фронт, оскільки життя людини – найвища цінність, дарована Богом. Інші, наслідуючи приклад Христа, готові жертвувати своїм життям заради порятунку свого народу.
Мобілізація загострила діалог між індивідуальними та суспільними цінностями, довівши його до критичного рівня. Цей процес виявив глибокі розбіжності в підходах до життя та відповідальності серед громадян, що потребує переосмислення та пошуку шляхів до більшого єднання та взаєморозуміння.
-
Територія чи люди:
Дискусія про те, що важливіше – територія чи люди, набуває особливої гостроти в умовах війни та мобілізації. З одного боку, захист окупованих територій пов’язаний з неминучими втратами серед населення. З іншого боку, втрата людей може загрожувати державності України, оскільки для її збереження необхідно, щоб ці території були заселені.
Варто зауважити, що обговорення цієї теми не є антидержавною політикою. Навпаки, воно свідчить про глибоку стурбованість долею України та її народу. Досягнення консенсусу в цьому питанні допоможе розробити більш зважену та ефективну стратегію виживання.
У Біблії наведено багато прикладів, де Бог чітко встановлює зв’язок між народом і землею:
- Адам отримує Едемський сад та обов’язок його обробляти.
- Авраам отримує Землю Обітовану для створення народу.
- Мойсей виводить народ Ізраїлю для завоювання Землі Обітованої та перетворення його з рабського суспільства на вільний народ.
- Рут повертається з Ноемою на землю Ізраїлю, відмовившись від свого народу та землі заради нового народу, і отримує спадок на новій землі.
- Церква. Навіть обіцянки, дані церкві як Божому народу, включають обіцянку нових тіл та Нової Землі. Підтвердження цього ми бачимо у Псалтирь 32:12-22:
«Блаженний той люд, що Богом у нього Господь, блаженний народ, що Він вибрав його на спадок Собі! Господь споглядає з небес, і бачить усіх синів людських, …».
І в Дії 17:26:
«І ввесь людський рід Він з одного створив, щоб замешкати всю поверхню землі, і призначив окреслені доби й границі замешкання їх, …».
Питання взаємозв’язку між народом і землею залишається відкритим і вимагає досягнення консенсусу. Одна з основних перешкод на цьому шляху – відсутність справедливого підходу до земельної власності та належного законодавства для підтримки малого бізнесу.
-
Інститут жіночого дияконства:
Війна в Україні змусила переосмислити багато аспектів життя, включаючи роль жінок у суспільстві та церкві. Активна участь чоловіків у захисті країни змусила жінок взяти на себе більше відповідальності в інших сферах життя. Це, своєю чергою, порушило питання жіночого дияконства, яке раніше не знаходило однозначної відповіді в українських євангельських церквах, особливо серед баптистів.
Хоча в баптистських церквах історично не було практики рукопокладення жінок на дияконське служіння, Писання містить кілька прикладів, які свідчать про зворотне:
– Фива: «Представляю вам Фиву, сестру нашу, диакониссу церкви Кенхрейской» (Рим.16:1).
Також грецькі слова, використані в 1 Тимофія 2:11-14, можуть стосуватися як чоловіків і дружин, так і чоловіків і жінок загалом.
– Приклади жіночого лідерства. Існує безліч прикладів лідерського статусу жінок у Біблії, включно з Маріам, Деворою, Олдамою, Пріскіллою і Фіву.
– Вчення Павла. Якщо розглядати вчення апостола Павла, то його головна теза полягає в категоричному запереченні будь-якої форми дискримінації жінок щодо їхньої участі в явленому у Христі спасінні. В Гал. 3:27-28 Павло пише: «Бо ви всі, що в Христа охристилися, у Христа зодягнулися! Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі!».
Актуальне питання, яке має поставити церква під час війни, полягає не в тому, чи варто відновлювати жіночий дияконат, а в тому, якими знаннями та досвідом мають володіти сучасні жінки-диякони та які функції вони повинні виконувати. В умовах війни, коли жінки беруть на себе дедалі більше громадських і церковних обов’язків, вкрай важливо переглянути й оновити підхід до їхньої ролі в церкві.
– Жіноче капеланство. Сьогодні також постає питання, чи може жінка виконувати служіння капелана, враховуючи, що капеланство сприймається як священнослужіння у воєнізованих підрозділах. Існує особлива потреба в тому, щоб церква служила жінкам-військовим, які потребують духовної опіки. З урахуванням зростаючої ролі жінок в армії та інших воєнізованих структурах, жіноче капеланство стає актуальною темою. Жінки-капелани можуть надавати духовну і психологічну підтримку жінкам-військовим, допомагаючи їм долати труднощі військової служби.
Війна змусила жінок нести на своїх плечах більше суспільних та церковних обов’язків. Це вимагає переоцінку та оновлення підходу до їхньої ролі в церкві не лише доцільним, але й необхідним.
-
Пацифізму та справедливої війни
Ще одне питання, яке активно обговорюється під час повномасштабної війни, – це тема пацифізму і справедливої війни. Воно природно пов’язане з тим, що ґрунтується на 35 статті Конституції України низка церков мають права на свободу віросповідання, що також пов’язано з питанням пацифізму.
Варто відзначити, що можливість деяким релігійним групам претендувати на альтернативну службу під час війни не призвела до зростання чисельності парафіян у таких церквах. Люди, які ставлять індивідуальні цінності на перший план, не розглядають прийняття альтернативи через релігійні переконання.
-
Різні прояви інтеграції переселенців
Під час війни переселення українців з однієї частини країни до іншої призвело спочатку до “медового місяця”, коли громади віруючих на нових територіях почали з радістю дивитись на відмінності традицій віруючих в інших частинах України.
Другий етап проживання віруючих з різними традиціями, як очікувалося, був відзначений зіткненням обох груп з реальністю, яка виявилася відмінною від їхніх очікувань. Цей період можна описати як етап культурного шоку.
Дослідники, які вивчають культури та міграцію, говорять про два можливі результати. Одні стверджують, що після культурного шоку може сформуватись бікультуралізм чи культурний дуалізм. Це означає, що людина може активно ідентифікуватися із двома різними культурними традиціями або сприймати їх обидві як свої.
Інші дослідники кажуть, що переселенець протягом усього життя проходить синусоїду “медового місяця” і “культурного шоку” тільки з амплітудою, що зменшується. Після переїзду на нове місце спочатку може відбуватися період позитивного відношення до нової культури, але з часом можуть виникати труднощі адаптації і конфлікти через культурні відмінності.
Якщо повертатися до церковної культури, це переселення вплинуло на “перезапилення” релігійної культури. Згодом ми бачимо, що первісна відкритість церков до іншої культури та суспільства почала повертатися до більш природного стану, що часто виявлялося в ізоляціонізмі та усталеним традиціям.
Усередині протестантських церков ми використовуємо поняття “канонічних територій” (еклезіологічний термін, який закріплює певну територію за певної помісної церкви, де будь-яка релігійна діяльність інших церков сприймається як недружній прозелітизм). Однак виявилося, що в деяких областях України регіональні єпископи розглядали свої регіони як свою “канонічну територію” і часто вимагали від переселенців відмовитись від своєї культури. Цей тиск часом спонукав переселенців створювати нові церковні спільноти та реєструвати їх у своїх областях, підкріплюючи підпорядкування нової церкви своєму регіональному єпископу.
Ми можемо стверджувати, що переселення призвело до деяких явищ:
– зміни культури;
– формування багаторівневості канонічних територій;
– формування різних рівнів інтеграції переселенців у нове суспільство. Переселенці будували відносини з місцевими жителями за одним із варіантів: ексклюзив, сепарація, інтеграція, інклюзія.
Давайте трохи більше зупинимося на роз’ясненні цих термінів:
Ексклюзив (виняток): Відношення або сприйняття переселенців як абсолютно інших, чужих осіб. Наприклад, пастор-переселенець з однієї області не визнається як пастор церкви і йому не дозволяють проводити обряди, такі як причастя.
Сепарація (відділення): Сприйняття переселенців як окремої групи суспільства. Прикладом такої поведінки може бути проведення зустрічей виключно для внутрішніх переселенців протягом тривалого часу. Така практика може мати й позитивні моменти, особливо якщо вона спрямована на інтеграцію переселенців до церкви. Зустрічі, семінари та інші заходи, що проводяться лише для переселенців, можуть допомогти їм адаптуватися до нового середовища.
Однак, коли такі заходи відбуваються досить довго, це може створити штучний поділ між місцевою церковною громадою та переселенцями.
Інтеграція: Процес об’єднання частин у ціле. Тобто, коли переселенці навчаються та живуть разом із місцевими жителями, але без зміни інфраструктури та підходів. В освітній системі інтеграція може означати, що діти з особливими потребами навчаються в загальноосвітніх школах разом з дітьми без таких потреб. Це дозволяє їм здобувати освіту у звичному середовищі та соціалізуватися з однолітками.
Інклюзія: це не просто формальне включення переселенців до суспільства. Це трансформаційний процес, який змінює не лише життя переселенців, але й менталітет та інфраструктуру суспільства в цілому, створюючи умови для рівного функціонування та розвитку всіх його членів. В освіті інклюзія передбачає не лише адаптацію шкільних приміщень та програм для відповідності потребам дітей з особливими потребами, але й прагне створити сприятливе середовище для всіх учасників освітнього процесу, незалежно від їхніх індивідуальних особливостей.
Приклади з Писання:
У Діях 6 главі ми бачимо, що апостоли звернули свою увагу на жінок, які були маргіналізованою групою суспільства, щоб вони стали частиною церкви.
У Діях 15 главі керівники церкви обговорюють, як організувати традиції церкви так, щоб язичники могли легше інтегруватися до неї.
Процес інтеграції переселенців у нові спільноти в Україні ще не завершено і матиме різні наслідки для майбутніх релігійних громад.
-
Служіння на фронті або служіння у церкві.
Ще одна дилема, з якою зіткнулися служителі церкви, полягає у виборі між двома благами: служіння на фронті чи служіння Богові у церкві. Цей вибір ставить під питання, яке з благ пріоритетніше.
Також очевидно, що світська частина суспільства не розуміє цінність церкви й, відповідно, не розуміє важливості пасторського служіння.
Кожна людина розуміє важливість захисту народу на фронті. Участь у бойових діях, захист країни та її громадян – це безумовно велике благо. Однак не менш важливим є служіння у церкві, яке часто недооцінюється в умовах війни. Церква є не лише місцем духовної підтримки, а й моральним авторитетом суспільства. Її роль у підтримці моральних цінностей, надання психологічної допомоги та зміцненні віри є критично важливою, особливо у важкі часи.
Відсторонення служителів церкви та залучення їх до армії замість духовної діяльності може мати серйозні наслідки. Суспільство, що залишилося без духовного керівництва, ризикує зіткнутися з духовним та моральним занепадом, що може послабити його здатність чинити опір зовнішнім та внутрішнім викликам. Церква, як оплот віри та моралі, має продовжувати свою місію, підтримуючи як духовних, так і світських лідерів.
Однак слід зазначити, що деякі пастори євангельських церков не можуть вирішити цю дилему з двох причин:
- недостатня богословська підготовка, що заважає їм чітко обґрунтувати своє служіння;
- відсутність ясного розуміння свого покликання. Під сильним тиском з боку суспільства пастори, які не усвідомлюють своє покликання, відмовляються від нього.
Слід також визнати, що держава не завжди усвідомлює важливість душпастирського служіння і часто мобілізує священників на фронт. Це відбувається попри те, що історично в більшості військових конфліктів роль священників визнавалася, і їм дозволялося виконувати свою місію в суспільстві.
Отже, при виборі між служінням на фронті та в церкві, потрібно враховувати не тільки поточні потреби, але й довгострокові наслідки для суспільства в цілому. Збереження балансу між цими двома формами служіння може бути ключовим для підтримання як фізичної, так і духовної цілісності нації.
Вам сподобається:
