Я – людина пошуку. Моє життя – це лабораторія. І очевидно, що я робив чимало помилок. Бо ж не помиляється тільки той, хто нічого не робить нового. І я шукав. Спрагло і пристрасно. Я не був задоволений існуючим станом речей. І я не шкодую про це. Я волію краще ризикувати та помилятись, виходити назовні з церковної кошари й бути пораненим, ніж перебувати всередині загону в безпеці та стабільності, але хворим і в самоомані. Нехай моя віра буде краще ризикованою лабораторією, ніж стабільним музеєм.
Мене часто засуджували стабільні й правильні люди з різних церковних традицій. Та минають десятиліття і я бачу, що їхній віз все й далі там. Зате вони стабільні. І мене, правду кажучи, така стабільність ніколи не тішила. Навпаки, якраз відштовхувала і я дуже не хотів застрягнути в такій самій рутині. Тому я не шкодую, що робив численні помилки, шукаючи кращого.
Я шкодую тільки про одне – що часто піддавався спокусі й допускав у серце почуття провини, дозволяючи іншим володіти над моїм сумлінням та стаючи внутрішньо залежним від думки та осуду тих людей, які жили так, як я сам жити ніколи не хотів. Це є фальшиве і нав’язане зовні почуття провини.
Читайте також:
Мій друг сформулював для себе такий принцип: «Я не прислухаюсь до тих, на кого не орієнтуюсь». Так ось, я дуже шкодую і картаю себе за те, що надто залежав від думки тих стабільних і правильних порадників, життя яких ніколи мене не приваблювало. Якби я внутрішньо був більш вільний від них, я точно зробив би в житті менше помилок. Але я не шкодую, що робив їх, тому що це є та ціна, яку неминуче доводиться платити за пошук. Тому, це мої помилки, мої уроки, мої набиті ґулі, мій досвід, моя історія. І я дякую Богові за них. І за те, що Він завжди був поруч. У всіх моїх шуканнях. Дозволяючи таки Себе знайти, наспра́вді Сам шукаючи мене.
