В одного короля було три сини. Вони ще були дітьми, коли батько вирішив купити кожному породистого величного коня. Це була мрія хлопців.
Він був готовий віддати все своїм дітям. Але не хотів, щоб вони були розпещені. Він хотів виховати в них працьовитість і відчуття цінності здобутків. Тому сказав:
«Кожен з вас сам мусить заробити на коня по 10 мідяних монет. Решту я додам. Придумайте самі, як це зробити».
Король попередив про свій задум мешканців замку, попросивши їх прийняти на невеличку роботу своїх синів, ставитись до них справедливо і дати відповідний шмат роботи десяти мідяникам. Але з умовою, що сам через них заплатить своїм хлопцям.
Хлопці були кожен по-своєму обдаровані й доклали зусилля, щоб досягнути бажаного.
Перший син захоплювався будівництвом і облаштуванням замку. Тому, побачивши як чоловіки реставрують частину стіни, він напросився до них. Цілий день він тяжко працював, намагався, носив каміння і сильно втомився. Тому не дивним було його розчарування у вигляді 10 дешевих копійок за таку тяжку працю.
Другий мав хист до торгівлі. Він одразу побіг у свою кімнату, кинув навколо оком і оцінив речі, яких йому не було б шкода позбутись, але які виглядати привабливими до купівлі. І погляд зупинився на дерев’яного коня, якого він вже переріс. Ну і нащо дерев’яний, коли буде справжній?
Кінь був у відмінному стані, але явно тягнув не більше ніж на 7 монет. Та хлопець настільки гарно вмів продати, що 5 дворових хлопців мусили скинутись і купили того коня за 15 монет. Хлопець був дуже задоволений угодою.
Третій, як часто буває з молодшими, був творчим хлопчиком. Він вирішив поєднати приємне з корисним і намалювати картину. З дня народження у нього залишилось кілька мідяників, з якими він пішов до майстерні та купив трішки фарби та маленьке полотно. Після цього став біля ставка і почав його малювати. Поруч зі ставком він часто гуляв зі своє мамою, тому місце було особливим.
Закінчивши під вечір, хлопець усвідомив, що вже не встигне комусь продати картину. Та і не хотілось. Він був сумний, усвідомлюючи, що не матиме коня, але одночасно і задоволений проробленою працею.
Повертаючись додому, він пройшов повз майстерні й дідуся, який майстрував мольберти та якраз виходив з роботи. Майстер, помітивши хлопці, запитав:
«Що там, синку? Ти намалював картину?».
Той відповів:
«Так, але на жаль не зміг заробити гроші, тому коня вже не отримаю…».
Дідусь, побачивши картину, зацікавився. То була досить дитяча мазанина, але він помітив вкладену у неї душу. Теплі спогади нахлинули про те, як він допомагав того ставка колись копати зі своїми добрими друзями, які вже спочили. Веселий то був час.
Хлопець, помітивши посмішку на обличчі діда, вирішив подарувати картину йому. Це дуже розчулило старого і він дав хлопцю 4 мідні – все що заробив за день.
«На кожне копито» – сказав дід.
Малий не хотів брати, але майстер наполіг, сказавши:
«Ця картина коштує непомірно більше. Я хочу, щоб і ти хоч трохи відчув цінність своєї праці».
Щасливий хлопець побіг до палацу.
На наступний день сини прийшли до короля, розповіли йому про те, чим займались і віддали монети.
Перший, віддавши 10 мідяників батьку, з жалем усвідомив, що він так тяжко працював і мусив віддати, все що мав. Тому навіть гарний, великий кінь не приносив йому задоволення, а навпаки, нагадував про розчарування.
Другий, віддавши 10 копійок королю, додав до них ще 2, сказавши:
«Цей кінь вартує значно більше».
І ще довго вихвалявся найбільшою ціною, яку йому довелось заплатити.
Не знали тоді хлопці, що кінь коштує щонайменше 200 золотих.
Наймолодший син прийшов до батька, розповів про те, що він робив і запитав:
«Тату, я знаю, що не зміг заробити на коня, але можна я куплю за ці гроші 4 підкови? Вони будуть нагадувати про коня, а коли я виросту і стану сильним та розумним як брати, зможу до них придбати й жеребця».
Король розчулився старанністю і добрим серцем сина, подарував йому коня найкращої породи, на що син обійняв і сказав:
«Дякую, тату за подарунок! Але ти будеш зі мною їздити на цьому коні?».
«Так, сину», – відповів король – «Щодня».
Спасіння, благодать, прийняття від Бога нам не коштує нічого. За все заплатив Христос. Але близькі стосунки з Богом, побожне життя, вірність покликанню, єдність завжди чогось коштують. Питання в тому, чи готовий я платити?
Одна з перепон – ціна здається завеликою.
Ціна часу, фінансів, відчуття безпеки, комфорту, деяких стосунків, власної «гідності» (гордині) або власної правоти.
Найбільше – ціна болі. Не варто судити людину, яка боїться болі. Ніхто з нас не хоче, щоб йому боліло. Але часто таку ціну треба заплатити.
Коли потрібно заплатити надто велику ціну за те, щоб думати як Ісус, діяти як Ісус, щоб любити ближнього, цей уривок нагадає, що є Той, хто заплатив непомірно більше і подарував нам непомірно більше, ніж ми можемо заплатити:
«Він, бувши в Божій подобі, не вважав за захват бути Богові рівним, але Він умалив Самого Себе, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини; і подобою ставши, як людина, Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної…» (До Филип’ян 2:6-8).
Підписуйтеся на канал автора: https://t.me/nakozhenden
[sc name=”futerblock” ]
