Харків
Так далі не можна! Це нестерпно! Місто стирають з лиця землі. Вибухи не вщухають ні вдень, ні вночі. Страх. Не страх, а незрозумілий жах паралізував кожну клітинку виснаженого тіла.
Олена схопила документи. Зупинилася на мить. Здригнулася, і в істеричному риданні підійшла до ліжка. На ліжку лежали батьки. Обидва інваліди. Підняти їх та кудись везти немає жодної можливості. Вона впала на коліна і прошепотіла: «Мамочко, люба, вибач!»
«Лєнка! Давай швидше! Біжи! Все буде добре!», – обізвався хрипко батько. Мати беззвучно плакала.
Олена зачинила двері й побігла вниз сходами.
Три дні виснажливої дороги… Переповнені поїзди, забиті вщерть автобуси, нескінченні черги… Чужа країна… І начебто мирне небо над головою…
А всередині пустка… І жити з цією пусткою нестерпно… Серце залишилося там, у рідному Харкові…
І ця вбивча порожнеча забарвлена у свинцевий колір провини. Там, у воюючому місті, її безпорадні тато та мама. Вони там, а вона тут…
Ірпінь
Цей будинок пастор Петро зводив сам. І коли кажуть: «я кожну цеглину цього будинку в руках тримав», − це якраз про нього. Великий будинок! Гарний! Дорога до будинку нова! Сосни у дворі височенні! Небо блакитне-блакитне!
І людей завжди у цьому будинку – не перерахувати. Дітлахи підросли. Син невістку привів. Дочка – зятя. Внуків повно. А гостей − ще більше! Це ж Ірпінь. Столиця поряд. Усі їдуть погостювати. І кожному в цьому будинку раді. І кожного цей будинок зустрічав привітністю та гостинністю. Зустрічав…
А сьогодні всі, хто бував у цьому будинку, дивляться на одну бісову фотографію. На фото чорні руїни. Ось, на що будинок перетворили «визволителі». Дивляться люди і не вірять. А потім, коли доходить, що так воно і є тепер, починають плакати. Адже немає тепер дому. Зруйнували. Немає більше дому!
І Петро на чужині дивиться і не вірить. Знову дивиться і плаче хоч і знаку не подає, серцем плаче, душею ридає…
Немає більше дому. Та й він уже старий. Та й війна ніяк не закінчується.
Суми
Вісім років Вадим молився за мир в Україні. Вісім років! І не просто вдома молився на сон. Щодня приходив на центральну площу міста, відкривав Біблію, читав голосно, пояснював тим, хто слухав, а потім молився. Молився та вірив, що звільнять Донбас. Вірив, що Крим знову буде українським. Вірив, що житимемо безпечно на Богом даній землі. І так щодня чинив Вадим, можна сказати, молитовний подвиг. Але замість мирного неба побачило місто Суми грізні ракети «братського» народу.
Затремтіло місто, затряслося, забилося в підвали сирі й холодні. І почалося життя інше, життя за сигналами сирен. Несамовито виє сирена, біжить Вадим у підвал. А там людей − не перелічити. Тремтять усі. Смерть блукає вулицями. Дихає вона у вікна та двері. І від дихання її будинки чорні стають. Як же тут не боятися? І хоч страшно Вадиму, хоч сумно від обставин цих військових, кріпиться пастор, мужніє. Говорить до людей: «Помолимося!». Моляться всі. І проповіді слухають уважно. А як інакше? Коли таке лихо Господь допустив. Війна. Бомбування. Загибель. Блокада. Ось-ось голод почнеться.
Хто б міг подумати, що у двадцять першому столітті таке можливе?
«Може, поїдеш? Допоможемо. Прилаштуємо. Начебто зелений коридор відкривають», – пропонують йому.
«Так, а як я поїду? Адже в мене тут церква! Не можу я їхати!», – відповідає пастор Вадим.
Капітан, як кажуть, залишає судно корабля останнім… Або не залишає зовсім… Залишається капітан на кораблі…
«Дурень! – доноситься збоку. − Борта вже пробиті! На що сподіваєшся?».
То й де тут Господь, ви мене запитаєте? Мабуть, дуже хотілося вам почути happy end в кінці кожної з цих історій. Каюсь. Гріх мій. Не можу писати замовленні історії з happy end − і все тут. Радий би, та не виходить.
Але питання те в повітрі висить. Де ж тут Господь?
Скрізь! – відповім я вам. – Скрізь Господь!
– У тому болі, який ми здатні відчувати.
– У тих сльозах, які ми витираємо, молячись.
– І в нашій скорботі про дурість нашу і гріхи наші.
– І, на жаль, про те, що багато речей сприймали, як належне.
– І в бажанні допомогти тим, хто опинився у більшому лиху, ніж ми самі.
Всюди Господь!
– Господь у нездійсненному прагненні того, щоб правда перемогла над брехнею.
– Господь у мріях про те, щоб бути вільними людьми у вільній країні.
– А найбільше Господь у тендітній надії, за яку, як за соломинку, відчайдушно намагаєшся вхопиться кожен із нас: і Олена, і Петро, і Вадим, і ти, і я.
