Я не можу змусити людину бажати вічного життя, тому що вічне життя – це не щось, а Хтось. Святе Письмо називає вічним життям стосунки з Богом та Його Сином Ісусом Христом. «Він – правдивий Бог і життя вічне» (1 Ів.5:20). Якщо людині це не потрібно, не цікаво, я не можу змусити її дружити з Богом і любити Його. Вічне життя – це не посмертне життя в раю, це життя з Богом тут і тепер. Людина не може мати вічне життя без Бога, який Сам і є вічним життям.
Що я зроблю, якщо людині просто подобається земне життя і їй достатньо цього? Їй достатньо сім’ї, роботи, відпочинку, розваг, культури, саморозвитку тощо. Їй подобається жити земним. Їй достатньо цього понад край. Достатньо народитися і померти, доживши до глибокої старості. Її не з’їдає глибоке екзистенційне питання: а для чого це все і що буде після смерті? Їй важливо тільки те, що відбувається тепер. Їй не цікавий Бог. У неї відсутнє релігійне почуття. Вона сповідує загальні цінності людства, не вчиняє насильства, живе мирно, не чинить зла, не порушує законів, дотримується прийнятої в суспільстві моралі. Вона просто світська людина. Нерелігійна. І я знаю таких чимало.
В чому провина цих людей перед Богом, що Він має вкинути їх у вогонь вічний? Я не кажу, що вони безгрішні. Вони й самі не дуже поспішають видавати себе за святих. Їм, безумовно, є за що просити пробачення, як і всім людям, і вони, зрештою, не раз це роблять. Але ж вічний вогонь… Як? Це хіба не занадто? Деякі «богослови» кажуть, що Бог у Своїй невимовній святості ненавидить їх за їхнє невір’я та невдячність (адже це Він створив їх і дав життя) і цілком виправдано вкине їх у вічний вогонь. Що тут скажеш? Кому як, а мені така думка видається аморальною.
Проте, з іншого боку я не можу також і не визнати, що є щось украй трагічне у житті без Бога. Це справді урізане й неповне життя. Людина прожила ціле життя і пропустила найголовніше − саме Джерело Життя. Особисто я такого життя, без Бога, мається на увазі, собі не уявляю, але розумію також, що нав’язувати комусь життя з Богом не можу, ба це й неможливо.
Я цілком розумію засуд злісних злочинців, убивць, грабіжників, ґвалтівників, останніх п’янчуг, злодіїв, кровожерних розбійників, усілякий кримінал, одне слово. Але якщо навіть земний суд не карає смертю чи позбавленням волі за буденне порушення етики й моралі, а тільки за кримінальні злочини, то невже Бог призначить людям найвищу міру покарання тільки за те, що вони, пробачте, копирсалися в носі чи не в ту церкву ходили?
Але знову, як можна уявити вічне життя тих, хто не хоче бути з Богом? Це теж виглядає вкрай проблематичним. Адже вічне життя й спасіння − це не щось, а Хтось. Я не можу змусити людину бажати вічного життя. Вона задоволена земним, видимим. Їй достатньо земних стосунків, а дружити з Богом вона не хоче. Їй достатньо земного щастя, небесного блаженства вона не хоче. Не тому, що хоче чинити злодіяння, а тому, що в неї немає в цьому потреби. Вона живе і не відчуває жодного браку, жодної нестачі.
Що скажете панове? Таки пекло, чи є якийсь інший вихід з цієї дилеми?
