В протестантизмі існують два доволі відмінні принципи в підході до організації богослужіння та церковного життя: нормативний, який говорить, що «дозволено все, що прямо не заборонено Писанням» і регулятивний, який натомість каже, що «дозволено тільки те, до чого Писання прямо зобов’язує», а отже «те, що не наказано робити – не дозволено». Перший принцип, бачимо, більш вільний, другий більш суворий. І якщо ти хочеш гордо носити епітет «біблійний віруючий», то регулятивний принцип в цьому неодмінна допомога.
Однак, дозвольте внести долю скептицизму щодо того, чи можливо взагалі цей принцип втілити в життя. Чи не є він часом просто благочестивою ілюзією «біблійних християн»?
Ось буквально кілька моментів, які, так би мовити, дещо псують ідеальну картинку «біблійності», яку, як виглядає, створили собі деякі віруючі.
1. «Дім молитви»
В усьому Новому Завіті немає жодного тексту, в якому був би хоч натяк на те, що віруючі повинні будувати собі «Доми молитви». А той єдиний текст, у якому мовиться про «Дім молитви» говорить про Єрусалимський храм. Крапка. Історія безапеляційно свідчить, що перші два століття християни не будували жодних «Домів молитви» й не прагнули цього. Тільки в ІІІ-му столітті з’являються перші культові споруди християн. Якщо ми будемо чесними, то маємо визнати, що протестантські «Доми молитви» – це є протестантизовані храми, що є в католиків та православних.
2. «Пастор»
Ви можете прочитати весь Новий Завіт і не знайдете там «пастора». Отакої. А умовний протестантський «пастор Петро» – це по суті протестантизований католицький «отець Петро». Нічого такого в Новому Завіті немає. Там ми знайдемо буквально в кожній громаді, навіть найменшій, групу пресвітерів-старших і жодного одноосібного керівництва. А про присвоєння титулів нема що й казати. Всі були просто братами. Звертались же один до одного на ім’я, без цих усіх «пастор Петро», чи «отець Петро».
3. «Кафедра». Про це взагалі страшно писати. Бо немає ніякої кафедри. Щоб ось так попереду всього зібрання стояла кафедра, з якої «пастор» виголошував проповідь – такого ви не знайдете ні в апостольські часи, ні в перші часи після них. Віруючі збирались за столом. Споживали їжу, пили вино і говорили про небесне. І говорили всі, а не хтось один. Кафедра, чи то амвон, з’явились пізніше і були запозичені із синагоги. Знову таки десь у ІІІ-му столітті. В середньовіччі ж амвон втратив свою значущу роль, поступившись вівтарю. Реформатори натомість викинули вівтар, поставивши кафедру в центр зібрання. Кафедра, отже, це не що інше, як протестантизований католицький амвон.
4. «Експозиційна проповідь»
І це напевно найболючіший момент, адже те, що ми сьогодні називаємо проповіддю і вважаємо стандартом, геть відсутнє в Новому Завіті. І знову, екзегетична бесіда або гомілія виникає щойно в ІІІ-му ст. Вперше ми зустрічаємо її в творах Орігена. До того, і в Новому Завіті і в післяапостольський період ми знаходимо зовсім інший спосіб проповідування. Тому, як би це не було прикро визнавати, але «експозиційна проповідь» – це також не що інше, як протестантизована католицька гомілія.
5. «Вівтар»
В центрі християнського зібрання в Ранній Церкві був стіл. Звичайний стіл, за яким сиділи та їли. В духовному сенсі це застілля називалось жертовником. Але вівтарів ніхто не зводив. Однак згодом стіл все менше нагадував стіл, а все більше ідея вівтаря заповнила його місце як за змістом, так і за формою. Аж до сьогодні. Тільки вузькі спеціалісти з літургіки знають, що престол у церкві є насправді «святою трапезою». Протестанти, як уже мовилось, вівтарі з церков повикидали, але на їхнє місце поставили кафедри, які часто також називають «вівтарями», ну, бо проповідь – це найвища священнодія.
Мої висновки дуже прості.
- Перше. Будьмо чесними, в протестантизмі насправді є дуже багато з католицької традиції, а не тільки з Біблії. Більше, ніж може видатись, на перший погляд.
- Друге. Якщо так, тоді нам, протестантам, потрібно бути дещо скромнішими в нашій критиці католиків та православних за наявні в них традиції.
- Третє. Регулятивний принцип виявляється дещо ілюзорним. Тому не варто так сильно битися в груди і хвалитися своєю біблійністю перед іншими.
- Четверте. Справжня біблійність, як виглядає, полягає дещо в іншому, ніж просто носити весь час Біблію й цитувати її.
- Ну і п’яте. Я не проти історичних християнських традицій. Проблема в іншому: коли хтось каже, що в нього все тільки по Біблії й немає жодних традицій. Бо ж, як я намагався щойно показати, це далеко не так. А з іншого боку, коли за порушення цих традицій віруючі виключають один одного з Царства Божого, роблячи їх критерієм правовірності. Адже це якось геть нерозумно. Та й некрасиво.
