Кілька сміливих думок вголос. Нізащо в світі я б не хотів бути членом церкви, яка накладає на своїх членів кару відлучення за перехід в іншу християнську конфесію.
Наприклад, канонічне право Католицької Церкви жодним способом не передбачає мирний перехід католика в євангельську чи православну громаду. Тільки екскомуніка.
В Православних Церквах канони також досить суворі щодо переходу в інші конфесії, але водночас в них застосовується принцип ікономії, себто поблажливості. А тому допускається відхід від букви канону з мотивів милосердя. Тому церковна ієрархія може не накласти кару екскомуніки.
В Євангельських Церквах ситуація дещо інакша. Фундаменталістські громади строго і безапеляційно відлучають від Церкви за перехід в інші конфесії, але існує чимало протестантських спільнот, які відпускають з миром без накладання будь-яких церковних кар.
Особисто я вважаю, що міжконфесійні суперечки − це внутрішньо християнські розборки, а не протистояння між церквою і не-церквою. І тому відлучення від Церкви за перехід в іншу християнську конфесію вважаю дикістю, варварством і мракобіссям. Кожна клітина в моєму єстві противиться цьому. Погоджуватись із цим означає для мене іти проти голосу самої совісті. А це, за словами Лютера, не корисно. Я не завжди міг дозволити собі висловлюватися вголос про це, але сьогодні маю відвагу вільно про це говорити.
І ще. Церква і не-церква. Кардинал Вальтер Каспер, з яким я мав нагоду зустрічатись особисто, висловив думку, яка мені дуже подобається. Він сказав: Протестантські Церкви є справжніми Церквами, але іншого типу, ніж Католицька Церква. Дуже класна думка, але яка, здається, так і не стала офіційною позицією Католицької Церкви. В офіційних католицьких документах протестанти не визнаються Церквами, але тільки Церковними Спільнотами. Своєю чергою серед євангельських фундаменталістів часто можна почути риторику про католицизм як лжецеркву, церкву-відступницю, папу-антихриста, та інші небилиці. І тільки певна частина віруючих з усіх конфесій мають відвагу переступити забобони і відкинути цю недолугу риторику про кривих, прямих і пряміших християн.
І останнє. Я не підтримую розмивання відмінностей та розбіжностей. Вони є і досить значні. І про це можна і потрібно дискутувати. З усією серйозністю. Часом навіть запально. Але не варто внутрішньохристиянську дискусію перетворювати на хитрі ігри, в яких хтось воліє грати ангела, а іншому домальовує роги. Не варто гратися у правильних і хитреньких християн.
Читайте також:
Я хотів би завершити цитатаю К. С. Льюїса. Він був відомий тим, що з ним було легко не погоджуватися. Один з його колишніх студентів, Джордж Вотсон, сказав про нього кілька десятиліть опісля його смерті:
«Найкращий вчитель і найкращий колега, якого я будь-коли мав, він не очікував, що я поділятиму його переконання… Його манеру можна описати як ввічливо-безпощадну… Його другою пристрастю тоді, окрім літератури як такої, були люди й суперечки, але він не плутав їх між собою. Його міць була без отрути, він був милосердним… Якби мене запитали, чого я від нього навчився, я б відповів: мистецтва суперечки».
Це чудова модель для стосунків не тільки між людьми, але також і між конфесіями. Ми можемо гостро дискутувати і сперечатись, але в жодному разі не виключаючи одні одних із Божої Церкви.
