Крах Зеленського неминучий. Це твердження – не порив емоцій, а проста модуляція майбутнього. Адже перехід від періоду великих надій до точки тотального розчарування обумовлений вже самою природою його виборців. Більшість з них – зовсім не фанати політичного генія Володимира Олександровича, а люди вкрай незадоволені результатами правління його попередника. Тоді, на старті своєї приголомшливою популярності, майбутньому президентові вдалося акумулювати потенціал всього протестного електорату країни. І, видаючи своєму обранцю кредит довіри, кожен з цих його кредиторів був сповнений своїх, певних, очікувань. Виконати які, при наявних обставинах, виявилося просто не реально.
І справа тут не тільки у відсутності професіоналізму і необхідних навичок. Куди більшою проблемою стала повна протилежність надій його виборців. Адже в таборі прихильників новообраного президента виявилися люди дуже не схожі. Це і ті, хто прагнув закінчення війни за всяку ціну, і ті, для кого важливим було лише закінчення такої хайпової тоді «епохи жадібності». Тут перетнулися специфічні бажання «східняків», включно з його проросійським сегментом, і невдоволення «западенців», незадоволених темпом реформ та провалом багатьох благих починань. І будь-які спроби однаково добре задовольнити стандарти всієї цієї «суперечливою братії» були вже з самого початку свідомо приречені на невдачу: незадоволеними виявляться і ті і інші.
Саме цей процес ми і спостерігаємо зараз на практиці. Більш «ватно» налаштована публіка, розчарована лавиноподібною навалою «соросят» і кволими, на їх погляд, потугами замирення з «великою і могутньою», стрімко поповнює ряди одіозною ОПЗЖ. У той час як прихильники західного вектору, щиро обурені здачею національних інтересів в стилі «врятування рядового Вагнерівця» і зрадницького маразму «дідуся Андрюшиної подруги», з мовчазним покаянням дрейфують у бік Європейської Солідарності. Втрату ж інших залишків передвиборних симпатій президенту з гарантією забезпечує густо розведена їм в країні «єрмаківщина».
Бо, народ далеко не такий дурний, як це може здатися з вікна персонального автомобіля. Про це потрібно пам’ятати усім політикам. І твердо засвоїти, що спекулювати на темі «боротьби з корупцією» стає з часом все більш небезпечніше. Адже з кожним новим витком відновлення народної довіри зростає і ступінь бажання покарати тих, хто цю довіру не виправдовує. Звичайно, суспільство, яке втомилося від політичних розчарувань, ще частково тішиться думкою, що винуватець усіх очевидних ляпів сьогодення зовсім не президент, а його недолуге оточення. Але триватиме це не довго. Період солодкого самообману закінчиться набагато скоріше, ніж це траплялося до цього. І ми вже зараз бачимо, як багатьох, ще вчора цілком лояльних до президента людей, не на жарт дратує усе це кумівство та безглузді спроби виправдати факти корупції у вищих ешелонах влади, при впертому небажанні неупереджено їх розслідувати. І це на тлі наростаючих проблем в економіці, спричинених відвертим непрофесіоналізмом.
Тож втрата рейтингів цілком закономірна. І тут своє стрімке падіння продовжують не тільки цифри правлячої монобільшості. Трохи повільніше, але неминуче, просідають і особисті показники гаранта. І страшно навіть уявити, що ми можемо побачити, коли їх рівень стане справді критичним. З струнких рядів «Слуг народу» неодмінно виваляться цілі ватаги «кожен з нас президентів», бажаючих «трошки заробити» на вирішенні питань різних олігархів. Адже на місце страху перед всевидячим оком «улюбленця нації» прийде пекуче бажання хоч щось урвати наостанок. Бо кінець той не забариться. І президент, не доводячи ситуацію до абсолютного абсурду, піде за лаштунки, стомлено облишивши роль, яка виявилася для нього занадто важкою. Шкода. Бо як людина, Зеленський мені цілком симпатичний. І хай би все було не так песимістично. Та за державу, друзі, справді дуже прикро!
[sc name=”futerblock” ]
