Тому випадку вже чимало літ, але урок, що отримав, не забуду ніколи. На той час я був у церкві помічником пресвітера. Богослужіння відбувались у селі Кам’янському, а жив я в Запоріжжі, в дев’ятиповерховому будинку, з дружиною та чотирма дітьми. Працював на заводі. Поїздки на Богослужіння, зустрічі з братами, відвідини віруючих забирали увесь вільний час.
Одного разу ми заходилися зробити в квартирі ремонт. Дружина довела до ладу стіни, прибрала тріщини, затерла рівці на бетонній стелі; залишилося тільки побілити. Стелі білив я. З літровою банкою, до якої прикріплювався прилад від пилососа, стоячи на табуретці, я міг білити, якщо допомагала дружина. Вона давно вже все підготувала, але я не знаходив часу. Вже кілька днів стояло відро з розведеним вапном, сумувала вже готова порожня банка, а я все не знаходив час взятися до побілки. І ось, нарешті, вечір середи випав вільний.
Я прийшов з роботи, перекусив, і ми почали готуватися до побілки стелі. Дружина зав’язала мені лице марлею, щоб вапно не потрапляла під час побілення до носу, налила у банку вапняний розчин, я приготував пристрій від пилососа і виліз на старий саморобний столик. Залишилось тільки увімкнути пилосос.
І в цю мить пролунав дзвінок у двері. Майнула думка, що і сьогодні навряд чи вдасться побілити. Дружина відчинила й увійшло двоє братів з Південної церкви. Один з них – диякон, а інший – його напарник по роботі. Працювали вони на «вертушці». Так називали вантажний поїзд, що складався з металевих платформ, що завантажували у кар’єрах гранітним щебенем і розвозили по багатьох областях України. В середині потягу був спеціальний вагон, обладнаний для житла. Двоє людей завжди супроводжували потяг, оформлюючи документи і стежачи за всім поїздом. Прийшлі брати саме і були цими працівниками.
– Слухай, Льоню! Ми дуже квапимось. Потяг стоїть на оформлення, а ми зайшли забрати тебе. Тут неподалік живе сестра з нашої церкви. Вона дуже просила прийти поговорити з її чоловіком, щоб він покаявся. Він невіруючий, і вона давно молиться за нього. Збирайся хутчіш.
Я неохоче зліз зі столика, поставив банку з розчином на підлогу, зняв марлеву пов’язку й кажу братам, що вже два тижні ми не можемо побілити квартиру.
– Ходіть самі, ви не гірше за мене розповісте йому про спасіння.
– Ні, ми вирішили, що ти повинен піти! – наполягали вони.
– Браття, ну, ходімо завтра. О п’ятій годині вечора я прийду з роботи і відразу підемо до цієї сім’ї.
– Ні, треба сьогодні, – твердо стояли на своєму брати.
– Ну, що ж, – сказав я дружині, – значить сьогодні не судилося нам побілити стелю. Побілимо її іншого разу.
Я переодягся, і ми пішли. Моя дружина на той час уже звикла до такого життя, сповнене несподіванок, коли особисті справи змушений відсувати на другий план.
Дім, куди ми попрямували, виявився зовсім неподалік. Не минуло й десяти хвилин, як ми ввійшли до просторої кімнати.
Господар сидів на дивані. Побачивши нас, він підвівся, попривітався і сказав, що дружина наполягає на сьогоднішній бесіді. Крім нього та його дружини, в кімнаті була ще одна віруюча. Ми піднялися, попросили благословення у Господа і розмістилися на стільцях. Після нетривалого знайомства сорок хвилин я розповідав про Божий шлях спасіння грішників. Наводив приклади, по пам’яті читав відповідні вірші. А потім запросив усіх схилити коліна для молитви.
- Мало мати «Бога в душі» – потрібно одержати спасіння
- За п’ять хвилин до смерті
- «Спасіння спасенних» – стара «кістка» сучасному поколінню християн
Господар дому почав молитися першим. Він так затято хвалив себе перед Богом, розповідав, який він добрий, нікого не кривдив і таке інше. Я був дуже засмучений такою молитвою. Ліпше я стелю побілив би, подумав я, ніж слухати цього самохвала. Дарма змарнував вечір. І я почав молитися про себе, в душі:
- Господи, дай йому покаяння. Відкрий йому, що він – загиблий грішник, але не бачить цього…
І раптом цей молитовник як зайдеться плачем:
- Господи! Прости мене, грішника! Я нещасний, все життя жив без Тебе, Боже, прости мене! – Він сильно болів серцем і довго молився.
Після цього молилася його дружина й дякувала Господу за спасіння чоловіка. Потім помолився я, і ми встали навколішки. Обличчя господаря дому сяяло. Він був щасливий, і ми вітали його. Брати, які мене привели, поквапилися попрощатися, а я трохи затримався.
Була рання весна. Господар дому показав мені свій виноградник і пообіцяв восени пригости виноградом. Провів за ворота, і ми розійшлися.
Минуло два дні. В суботу, повертаючись після Богослужіння, я зустрів трьох сестер.
- Брате, так це ти був у родині нашої сестри, де покаявся її чоловік?
- Так, був з братами, – відповів я.
- Ти був у середу ввечері, а в четвер, о четвертій годині дня, він помер. Як добре, що ти застиг його живим! Це така втіха для нашої засмученої сестри, що її чоловік пішов у вічність, примирившись із Богом.
- У мене мурашва побігла спиною. Адже я намагався умовити братів піти у четвер після роботи, тобто після п’ятої години. А о четвертій годині вечора він помер!..
На все життя, я отримав великий урок від Бога. Коли Він посилає, слід негайно виконувати Його волю.
Автор: Леонід Петренко (Уривок з книги: “Нотатки пресвітера”)
[sc name=”futerblock” ]
