На їхнє життя насувалися хмари. Вони йшли одна за одною не зупиняючись, що далі – то більші, що далі – то чорніші. Поміж них пролітали спалахи блискавок і лунав гуркіт грому…
Бог гнівався…
Він гнівався на них, людей.
Вони, люди, мов маленькі мурахи, все працювали не покладаючи рук, піклувалися про сім’ю, будували її, та вона, як і їхнє життя, розпадалася…
Хмари – проблеми і нещастя цього світу, закривали від них небо, закривали сонце, закривали Бога.
Та Він був. Він жив. Він бачив їхнє життя і гнівався.
А вони: безсилі, безпомічні істоти, беззахисні, як квіти у полі під час бурі, все гнулися і гнулися під натиском жорстокого світу.
«Хмари-проблеми», постійно випливаючи з-за обрію, виливали на них густі потоки холодної води, не даючи навіть підвести голову. Вони просто їх заливали. Інколи вони падали на людей у вигляді граду: твердого, безжального. Він боляче бив їх по обличчю, руках.
Хотілося втікати. Та куди? Цей світ був, як безмежне поле у якому нікуди сховатися, нічим прикритися, у якому немає від кого чекати допомоги.
І вони впали…
Їх місив дощ, бив град. Вони були всі у багні, у ранах. Вони були зломлені. Вони лежали і чекали свого кінця – та його не було…
І тоді вони згадали про Того, без Якого казали, що обійдуться, бо вони «самі творці своєї долі».
Вони почали каятися, благати про помилування, проте, вже й не вірили, що воно буде…
І вже коли їм подумалося, що смерть невідворотна – небо просвітліло, і хоча ще йшов дощ, на ньому з’явилася веселка.
Чорне від хмар, воно розділилося. Хмари, перетворившись у багряно-сині, почали відступати. У просвіті між ними з’явився маленький сонячний промінчик…
За ним другий, третій…
Їх більшало і більшало. Ось з’явилося і воно – небесне світило. Стих гуркіт грому. Щезли блискавки. Небо розвиднілося. Настала благодатна тиша…
Тепло сонячних променів зігріло задубілі тіла, приласкало заплакані обличчя. З цими променями в людей вливалася сила. В усмішці сонця вони побачили усмішку Отця Небесного.
Він вже не гнівався.
Він любив своїх дітей.
Він поміняв свій праведний гнів на милість, не заслужену ними, і простив…
Вони підвелися. Вони були ще мокрі від дощу і сліз. З них йшов пар. Та вони були живі. Вони потягнулись до сонця, до неба, до Бога. Вони славили Його.
Він пестив їх сонячними променями і вселяв надію: «Завжди так не буде. Буде і у вас безхмарне небо. Воно буде ваше. Вірте Мені і йдіть до Мене. Я вас знайшов у цьому світі. Я вас підняв і підійму, коли ви впадете. Я вас хочу бачити біля Себе живими…».
