Місто дихало весною. Сонце торкалося дахів, голуби кружляли над площею, а люди поспішали у справах — хто на ринок, хто в аптеку, хто просто гуляв. Привітання, телефонні дзвінки, гомін… А потім — тиша. Гостра, як лезо. У цій тиші з’явилася вона — труна, вкрита жовто-блакитним прапором. На плечах військових і під звуки оркестру.
Я майже не знав його. 27 років. Доброволець. Сергій. Ми ніколи не обідали разом, не говорили про життя. Однак сьогодні я прощався з ним, бо він залишив мені щось дуже дороге — своє місце серед живих. Він добровільно став між мною і війною.
На площі всі завмерли. Гімн звучав, як крик душі. Наче сама Україна співала своєму синові. Момент єдності. Момент вічності. Люди зупинилися — хтось зі схиленою головою, хтось із рукою на серці. Хтось витирав сльози з очей, але не всі… Хтось розмовляв телефоном, пробігаючи повз. Хтось реготав у кав’ярні за рогом. Від цього світ здавався ще більш розірваним. Як дві реальності, що живуть пліч-о-пліч: одна ховає, інша забуває.
Колона вирушила до цвинтаря. Сирени поліцейських вели нас — мов оберігаючи спокій останньої дороги. Я був майже останнім у ланцюгу машин. Вперше я їхав у такій тиші всередині себе. Я спостерігав, як люди й автівки зупинялися. Ось старенький дідусь вийшов зі старенького «Жигулі» й опустився на обидва коліна просто посеред дороги. Його очей я не забуду ніколи. Ось двоє дітей із розгубленими поглядами спостерігали, як їхня мама навчає їх — без слів — що таке честь, стоячи на колінах перед героєм.
Водночас були інші машини, які вперто їхали, ніби не помічаючи скорботної процесії. Поліцейське авто перегороджувало їм шлях — як щит, як останнє «ні».
Як можна, так? Чому так? Невже ми настільки втратили серце?
Гнів і сльози. Вони їхали поруч зі мною весь шлях. Мій гнів був не на людей, а на байдужість. На цей лід у серцях. На те, що смерть іноді не має гучного голосу. Що навіть герої бувають поховані в півмовчанні.
На повороті до цвинтаря я побачив знайому жінку. Вона несла квіти — до могили свого сина, який також нещодавно загинув на війні. Її спинила колона. Вона впала на коліна й плакала, витираючи обличчя хустинкою. Вона знає. Вона розуміє. Її серце сьогодні знову ховає сина.
На цвинтарі вітер затріпотів жовто-блакитними прапорами над могилами воїнів. Військові понесли труну на плечах.
Священник читав літургію. Не ідеально, не театрально — по-справжньому.
«Господи, помилуй…»
«Отче наш…»
Люди шепотіли молитву разом, і наче час зупинився.
Три постріли військових у небо розірвали повітря. Кожен із них — як удар у груди. Гостро. Холодно. Неочікувано. Мелодія оркестру згасла. Земля почала падати на труну.
Цей звук… Глухий. Грубий. Остаточний. Він залишається в тобі назавжди. Він не стирається. Він — як відлуння війни, яке ми носимо в собі.
Незабаром і на цій новій могилі замайорить ще одна жовто-блакитна згадка про те, що ми досі платимо ціну. Ще одне ім’я. Ще один герой. Брат. Син. Друг. Любов.
Я стояв там, серед інших, дивлячись у небо й подумки питав Бога:
Господи, скільки ще? Скільки ще прапорів має з’явитися на цвинтарях, перш ніж прийде мир? Скільки хлопців ще мають лягти в землю, перш ніж ми навчимось бути вдячними? Скільки ще глухих звуків землі має пролунати, щоб розбудити сплячих?
Господи, помилуй нас. Помилуй тих, хто воює. Помилуй тих, хто ховає. Помилуй навіть тих, хто забуває. Господи, дай нам серце — не з каменю, а з плоті.
Поки над нами майорить жовто-блакитний прапор — не маємо права жити так, ніби під ним ніхто не вмирав.
Читайте також:
