Чому не виїхав з України під час війни?

Як для християнина відповідь є очевидною – немає законних підстав.

Я – чоловік призовного віку без фізичних обмежень, не батько трьох і більше дітей і не опікун хворої людини. Тому у мене навіть коливань щодо такої альтернативи не було. Можу уявити, що було б набагато складніше ухвалювати рішення залишатись в Україні тоді, коли були б законні підстави для еміграції. Тому у мене немає засудження щодо тих, хто залишив країну, маючи на це справді законні підстави.

У цьому сенсі складніше довелося моїй дружині, яка могла б виїхати заради безпеки себе і нашої дитини. Ми одружилися під час війни та також в цей воєнний час в Україні народилась наша донечка. Тому, хоча моя дружина часом дуже налякана через ракетні обстріли й тим фактом, що мене можуть мобілізувати, вона обрала крихке життя поруч зі мною, ніж більш стабільне на відстані. Перед такими жінками я схиляюсь. А ще більше мене надихають місіонери та волонтери-іноземці, які продовжують служіння поруч з нами, ризикуючи життям, як і решта українців.

Іноді ми з дружиною обговорюємо той факт, що для когось війна в Україні стала можливістю для еміграції та мандрівок, про які люди мріяли у вільний час, але не мали можливості.

Відверто кажучи, деякі світлини безтурботних українських мандрівників обурюють браком такту і мінімального співчуття до тих, хто залишився в Україні, обмежений в праві пересування чи ще гірше – в окопах.

Часом краще мовчати та нічого не виставляти в соціальних мережах.

Як ставитися до тих, хто виїхав незаконно?

Є рід невиправно лякливих людей, про яких Іван Богослов писав в Обʼявленнні 21:8, яких частка разом з невірними, нечистими, вбивцями та іншими. Таких, звісно, на війну не брали, бо від них більше проблем, ніж користі (Повт. 20:8).

Є рід лякливих через брак віри та досвіду, як учні Ісуса під час шторму (Мт. 8:28) та, ймовірно, Марк під час місіонерської подорожі Варнави та Павла (Дії 15:37-38). Такі, звісно, отримали важливий урок і стали надійними та сміливими.

Я схильний відносити християн, що вдались до протиправних дій, аби втекти за кордон, до другої категорії, які потребують досвіду витривалості та віри. Я не скажу, що я – герой, і мені нічого не страшно. Але звичайна гідність і честь, якщо вже не християнська чеснота самопожертви, має брати верх над страхом.
Як не образитись на таку несправедливість і нечесність?

Апостол Павло, знаходячись у в’язниці, писав до Филип’ян про те, що надихало і підтримувало його, а також що мало заспокоювати й не дати віруючим впасти в розпач від домінуючої несправедливості. Він радить: «те, що істинне, що чесне, що справедливе, що чисте, що любе, що гідне хвали, – коли яка чеснота або коли яка похвала, – про це роздумуйте» (Фил. 4:8). Є речі, які мають заповнювати наш розум. І викривлені шляхи брата чи сестри – не те, чім він має бути зайнятий.

 

Є справи, думки й прагнення, які мають мене захоплювати, хоча їм важко конкурувати зі «схемами» тих, хто не заслуговує на повагу. Кінець кінцем, ми не маємо права засуджувати чужого раба: «Хто ти такий, що судиш чужого раба? Перед своїм паном він або стоїть, або падає… Тож чому ти осуджуєш свого брата? Чому свого брата зневажаєш? Адже всі ми станемо перед Божим судом» (Рим. 14:4, 10).

Please support us Газета Слово про Слово on Patreon!
Джерело
kyivseminary
Exit mobile version