Західний світ казав «ніколи знову» після газових кімнат третього рейху, і ось, ми знову тут.
Російські війська розгорнуті злочинцем Володимиром Путіним, який вчиняє звірства в Україні, холоднокровно вбиваючи невинних мирних жителів, переходячи від вторгнення до окупації та спроби геноциду. Одна з причин, чому тяжко бачити зображення цих убитих невинних, полягає у тому, що більшість людей задається питанням: «Що ми можемо зробити, щоб зупинити це?».
Хоча українці показали таку рішучість та доблесть, яку не могли передбачити, попереду ще довгий шлях. Військові злочини ще триватимуть.
Можливо, вторгнення буде швидко зупинене, а російські військові злочинці будуть притягнуті до відповідальності в Нюрнберзькому процесі, до чого і закликає український президент Володимир Зеленський. Але якщо цього не відбудеться, відповідальні за ці вбивства та злочини можуть не бути покараними ще довгий час, можливо, все життя. Річ у тому, що військові злочинці на це і розраховують.
Світ повинен бачити, що роблять ці злочинці, називати це своїми іменами та притягнути їх до відповідальності, коли прийде час. Зокрема християни повинні дивитися та розпізнавати те, що ми часто хочемо ігнорувати: як людське серце може виправдати велике зло.
Людська натура спроможна на жахливі аморальні вчинки. Це ми знаємо. Люди – не дикі тварини або сконструйовані машини. В нас є совість, яка попереджає нас про те, якими людьми ми станемо. Щоб здійснити злочин такого ступеня, російський солдат повинен хоч якось заглушити цю совість.
Хоча мало хто з тих, хто читає це, винні у військових злочинах, але кожен з нас боровся зі своєю совістю, і в багатьох випадках, ми пішли тим же шляхом, навіть коли гріхи не такі огидні та ставки не такі високі.
Тож, як це відбувається?
Одним із перших кроків є підкреслення влади над мораллю. Простий спосіб зробити це – охарактеризувати ситуацію, як надзвичайну, що допомагає розповсюдженню звичайних норм поведінки. Кожен кримінальний режим робив так – зазвичай виявляючи козлів відпущення, звинувачуючи їх в людських бідах та вимальовуючи ситуацію як екзистенційну загрозу.
Діючи в межах совісті – зображено як розкіш, для часів, які не такі жахливі як ці. Це може трапитись навіть у ситуації, які здаються морально непроблемними. Ми можемо пояснити, що місія є дуже важливою для нас, щоб притягувати лідера до відповідальності за його або її ставлення до людей.
В церкві на такі причини можуть відповісти: «Як ми можемо витрачати час на ці тонкощі, коли люди йдуть до пекла без Євангелія». В політиці це може мати форму «ці теорії про посадовий характер чи конституційні норми гарні і все. Але подивимось на реальний світ, ми можемо втратити нашу країну». У воєнний час це може бути піднесено так: «Пізніше ми зможемо чути про ваші етнічні прихильності з тортурами, але якщо ми не діємо зараз, терористи зруйнують нас». І так далі.
Ті, хто чинять будь-яку несправедливість, повинні брехати, щоб уникнути відповідальності. Але найнебезпечніша форма брехні – це не пропаганда, яку люди підносять іншим, а брехня, яку вони кажуть собі, щоб заспокоїти свою совість.
Знову ж таки, це може статися у справах, які далекі від військових злочинів. Люди можуть відгороджуватись від певних категорій гріха і відмовлятися розглядати їх як такі, покладаючи вину за гріх не на себе, а на тих, хто назве це гріхом.
Наприклад, хтось може визнати гріх просто в соціальних термінах: «Поки я, не завдаю нікому шкоди в публічний спосіб, тоді чому комусь цікаво, що я роблю в особистому житті». Або хтось може зробити протилежне та визнати гріх, як особистий, діючи так, ніби питання соціальної несправедливості не мають моральних наслідків.
Так деякі американські проповідники в Баптистському Світовому Альянсі на зустрічі у Берліні перед Другою Світовою війною змогли виправдати авторитаризм нацистської Німеччини та демонізацію євреїв. Це були просто «соціальні» питання, міркували вони.
Щодо моральних питань, цих проповідників дійсно хвилювало «особисте», деякі з них сказали , що Рейх міг би чомусь навчити декадентську Америку: Адольф Гітлер не пив і не курив. Жінки були скромно одягнені, не так, як вдома.
Читати звіти у світлі того, що повинно було статися – страшно. Та все ж таки ми чуємо про ті самі махінації весь час, іноді навіть у наших серцях.
Іноді зло дуже велике, щоб його повністю ігнорувати. З цим має рахуватися совість, але вона робить це, проеціюючи це зло на іншу людину чи групу. Замість того, щоб боротися зі звинуваченням власного почуття правильного та неправильного, можна оминути вину, знайшовши її в іншому місці.
Це як, наприклад, російські військові злочинці, поки виконують ту саму тактику, як нацистські штурмовики – вони можуть стверджувати, що вони борються за «денацифікацію» України.
Знову ж, це не повинно відбуватись у великих моральних масштабах геополітичних звірств. Ви можете це побачити у своїй власній робочій кімнаті або у фоє церкви. Наприклад, ви здивуєтесь, скільки найяскравіших вояків культури, які виявляють «компроміс» у християн у боротьбі проти «сексуальної анархії» залежать від порнографії.
Наша совість працює, вказуючи нашій психіці на остаточну відповідальність. Апостол Павло писав, що совість свідчить про той день, «коли Бог через Ісуса Христа засудить усі людські таємні думки» (Рим. 2:16). Ніхто не зможе пронести цей тягар. Або коли ми переконуємо, що такого підрахунку ніколи не буде або ми знайдемо авторитет, можливо навіть духовний, щоб запевнити нас, що про це ніколи не дізнаються.
Повідомляється, що «М’ясник Бучі», російський командир підрозділу, який вбивав цивільних людей в Україні, був благословен російським православним священником прямо перед початком жахливої місії, під час якої війська залишили тіла невинних мирних жителів, які лежали в братських могилах або на вулиці.
«М’ясник» нібито говорив про свою місію, як про духовну війну, в якій він воює на стороні Бога. І, звичайно, це тільки один приклад про те, як російська православна церква є не просто співучасником, а й заохочує злочини путінського режиму.
Знову ж таки, це не незвичайно. Кожен злий цар в Біблії шукав пророка, який би сказав йому, що його дії були санкціоновані Богом. Та навіть в найменших провинах перше, що ми хочемо зробити, коли здійснюємо зло – знайти певний моральний авторитет, який скаже нам, о те, що ми робимо – правильно.
Але, мабуть, найнебезпечніший з усіх кроків, коли совість зовсім здається і починає говорити, що це світ такий. Це переходить до твердження, що розпуста реалістична, а мораль – ні. Ми можемо бачити це в усмішці, яка стоїть за словами Путіна, і в тому, що його західні захисники відкашлюють горло. Все це корениться в ідеї, що відповідальність ніколи не настане.
І все ж таки настане.
Ми народились в цьому столітті, в цей момент історії, на нас відповідальність зробити все, що в наших силах, щоб протистояти вбивствам та геноциду невинних людей. На нас відповідальність називати зло – злом.
На нас також лежить відповідальність приймати попередження, визнавати способи, якими ми виправдовуємо або заспокоюємо себе так само, хоча й не в тій самій мірі, як найбільш злісний військовий злочинець.
Бо для нас, як і для них, настане Судний День.
Джерело: christianitytoday.com
