Вже три роки 1 вересня для нашої сім’ї − звичайний день, як всі інші… Багато знайомих цікавляться, то ж напишу трохи більше, хоча не все, бо інформації дуже багато…
Перші, від кого ми взагалі дізналися, що можна дозволити собі навчати дітей вдома, а не в школі, − наші друзі місіонери із США Херб і Кім Баркетт, які вже напевно більше 20-и років в Україні.
Коли їхні діти навчалися вдома, чесно кажучи, ми та інші наші друзі дивилися на них, як на дивних. Але коли їхні діти виросли, ми бачимо, що вони не те щоб нічого не втратили порівняно з іншими, але й надбали в рази більше…
Я насправді можу про цю тему говорити годинами, але для того, щоб глибоко зрозуміти основну суть, потрібно вивчити історію.
І напевно, одна з основних цілей цього посту буде в тому, щоб спонукати Вас знайти і прочитати історію виникнення сучасної класно-урочної освіти. Якби тільки люди її знали…
Чому ж ми забрали дітей на домашнє навчання, а точніше онлайн навчання?
Все просто. Три слова.
Статистика. Історія. Любов.
Припускаю критичні коментарі у свій бік і випереджаючи скажу наступне: не закликаю всіх зробити так само, бо в кожного свій досвід, а я ділюсь своїм, маю таке право))
На днях, близько 10 осіб почули мою історію, і кожному з них це було дуже важливо. Звичайно у фейсбуці, таких буде значно більше. Як мінімум, ви будете знати, що є інший формат. Можливо, пройде час і Ви теж вирішите, що це оптимальне рішення.
Так от… Статистика, історія та любов.
Статистика
Її в нас, звичайно, поки немає. Думаю, що буде з часом. Вона є в США і вже у 2-му та 3-му поколіннях. Згодьтеся, це суттєво.
Вона така:
- Діти, які навчаються вдома, мають кращі оцінки і загальну успішність.
- Після закінчення школи, вони поступають в кращі ВУЗи та після їх закінчення йдуть на кращі посади в фірми, мають більшу зарплатню та ймовірність кар’єрного росту. Також великий відсоток створюють власну справу…
- Соціалізація таких дітей, набагато вища, ніж тих, які навчаються в звичайних школах. Вони більш відкриті і активні в волонтерських рухах і громадських організаціях.
Чому ж такі дані?
Школа, якою вона сьогодні є, − це система зі своїми правилами, яка дуже обмежує особистий розвиток дитини та її особисте «я» в хорошому розумінні.
На жаль, вона навчає думати шаблонно або й не думати взагалі.
Звичайно, сьогодні ще є вчителі з великої літери, але їх дуже мало залишилося, і сама система їх не дуже «вітає», адже в тренді популізм і ілюзія розвитку.
Про це вже сказано дуже багато, але почитати додатково все ж варто про те, які професії і навички будуть актуальні в майбутньому. Більшість навичок, які вкорінюються в школі, лише заважатимуть дітям, а не допомагатимуть.
Більшість знань, напевно 90 %, є сьогодні в інтернеті, а їх діти вчать і далі.
Ще можна багато недоліків написати, але моя ціль лише почати ставити подібні питання і шукати на них відповіді.
Історія
Якщо коротко, дуже коротко: ціль освіти, яку маємо сьогодні − це забезпечення індустріальних потреб. 200 років тому дітей забрали з домашніх господарств у школу, а батьків з приватної справи − на завод чи фабрику. В результаті батьки з вільних людей стали найнятими працівниками, а діти з часом зайняли їхнє місце.
Сьогодні нічого не міняється, окрім того, що хорошому працівнику − більше шани і оплати праці, до того ж часто він сам обирає краще місце роботи.
Це другий етап історії, а перший пов’язаний з програшем професійної прусської армії французам. Це був справжній шок і початок аналітики, чому непрофесійні французькі солдати виграли у професіоналів.
Вивчивши всі складові, пруси дійшли висновку, що основна складова перемоги французів − патріотична складова. Рішенням, як таку ж якість відобразити у своїх воїнів, було створення класно-урочної системи, де цей результат був отриманий в найкоротші терміни.
З часом її, як ефективну систему, яка дійсно спрацювала, взяли собі в користування індустріальні магнати, адже це можливість отримати надійних виконавців на свої фабрики і заводи.
Є ще й рання частина історії, де фігурують церковні діячі, такі як Ян Коменський, які чомусь вважали благом забрати дітей від батьків і написати свою чисту історію, на свій розсуд. Але це вже інша історія.
Якщо шановний мій читач раптом засумнівався в адекватності роздумів, то прошу вивчити історію всім відомого Генрі Форда і його інвестицій в шкільну освіту. Перших декілька років саме він в США фінансував більшу частину нового освітнього проєкту класно-урочної системи для держави. А це дуже немалі кошти.
Подумайте над його висловами й порівняйте їх між собою. Це вислови однієї і тієї ж людини.
«Свобода – це право працювати розумну кількість часу і отримувати за свою працю відповідну винагороду для забезпечення пристойного рівня життя, право мати можливість розпоряджатися своїм власним життям».
«На мій погляд, людина інакше і не може, як бути постійно на роботі. Вдень вона повинна думати про неї, а вночі − вона їй сниться».
«Не дозволяйте жити занадто спокійно тим, хто у вас працює. Завжди поступайте протилежно тому, чого вони від вас чекають. Нехай весь час турбуються і озираються через плече».
Ну, без коментарів…
Любов
Я надто люблю своїх дітей, щоб віддати їх під постійний контроль людям, яким вони апріорі не потрібні. Тим, які їх не чекають. Тим, які їх, згідно з системою, будуть оцінювати, але далеко і часто не об’єктивно.
Так, я розумію, що є певний ризик засвоєння меншої кількості знань, але насправді моя ціль сьогодні − навчити дітей самоосвіти. Саме ця якість сьогодні, завтра і в наступні роки буде дуже актуальною.
Один з моїх друзів через цю причину також забрав своїх дітей на домашнє навчання, але не онлайн, а екстернат. Його син дійсно дуже добре знав математику, був відмінником. Певний час хворів. Прийшовши в школу, не міг написати якусь контрольну і йому вчитель на заміні поставила одиницю.
Звісно, вона не стала і не схотіла розбиратися. Для дитини це був шок, а для тата один з приводів переглянути стосунки зі школою.
Якщо з християнської точки зору, − все набагато серйозніше. Бог довірив нам своїх дітей, а ми віддали їх на пів життя в школу, дякуємо і з «поклонами» йдемо до вчителів, щиро питаючи: «Ну, як там мій?», «Ну, як там моя?». Не дивує самих такий підхід…
А як вчитель може знати, розвинути, направити Вашу безцінну дитину, коли в неї ще таких тридцять, дисципліна бажає кращого, ще безліч непотрібних звітних документів та й колеги, в яких треба видерти години, щоб отримати більшу зарплатню?
Зрозумійте, окрім Вас, насправді Ваші діти нікому не потрібні, і так, як Ви їх оціните і зможете побачити сильні сторони, ніхто інший цього не зробить.
Звісно, я не про винятки. Є вчителі, які в житті зіграли ключову позитивну роль, але це лише тому, що батьків не було взагалі або відсутні були емоційно.
Винахідник Едісон сказав, що таким би ніколи не став, якби відвідував школу і освітні заклади.
Для тих, хто більше захоче вивчити цю тему, в коментарях залишу деякі посилання, які варто переглянути на ютубі.
Повторюсь. Я не проти освіти, я навпаки за, але в домашньому просторі, який є найкращим для дитини. Я не кажу, що це рішення підійде для всіх, бо в кожного свої особливі обставини в житті.
Але однозначно сьогодні потребує переосмислення те, що відбувається в школі з Вашими дітьми і які навички, здібності і компетенції вона зможе дати.
Якщо читаєте цю статтю, швидше за все, це вже не випадковість. Дослідіть цю тему, щоб як мінімум знати, що є альтернатива.
З Першим вересня не вітаю, бо то буде трохи дивно)) В нас − це звичайний день. А переважна кількість дітей не мають жодної радості, коли йдуть на лінійки, такий собі пережиток минулого. Їх, до речі, немає ніде в світі, окрім, можливо, Китаю.
Але бажаю кожному в цей день свободи мислення для Вас і Ваших дітей. Любіть дітей більше, ніж оцінки і школу, захищайте від вчителів в разі потреби й завжди будьте на їхньому боці.
Давайте інколи можливість не піти в школу, коли вони не хочуть і проведіть цей час разом. Такі дні діти пам’ятають і в дорослому віці, як найбільш особливі.
Читайте також:
Для них − це неймовірне свято, а для Вас − можливість дізнатися те, що не почуєте в звичайній буденності. Дуже часто чув на наших навчаннях по батьківству такі історії від дорослих чоловіків, які вони згадували з захопленням.
Як нам, батькам? Загалом, навантаження таке ж, як і було в школі, а щось − набагато простіше. Принаймні немає вайбер-групи класу і численних переговорів про ремонт класів і поведінку чужих дітей.
Мав честь бути головою батьківського комітету, то зараз живу, не сумуючи ні трохи.
Як дітям? Вони ні за що, не хочуть повернутися. Їм добре. Вони вільні і щасливі. Атестат отримають такий самий, як і у звичайній школі.
Раптом треба консультація, пишіть або телефонуйте))
