Це питання Каїн кинув Богові (думаю, як ніби між іншим) після того, як убив Авеля. Перша в історії спроба вислизнути від моральної відповідальності… Перший приклад того, що «деякі християни» сьогодні називають «обидві сторони винні»…
Позаминулої ночі російські дрони і ракети знову падали на українські міста. Знову вбиті і поранені… знову зруйновані будинки… знову звинувачення України «в разжигании»…. І знову те саме питання стоїть перед Церквою поза межами України, яка називає себе послідовниками Христа: хто сьогодні сторожі українських братів і сестер?
Війна в Україні – це не якась там далека «криза» і «напруженість» між двома східноєвропейськими країнами. Це не «геополітичні шахи» наддержав. Це передусім моральне випробування. Особливо для тих християн, які так люблять волати про «традиційні християнські цінності».
Незручна правда: реакція на цю війну розказує про віру віруючого більше, ніж десятки проповідей про «чисте Євангеліє».
Звісно, і Каїн, і Авель були грішниками. Обидва успадкували гріховну природу після гріхопадіння. Обидва – діти вигнанців з Едемського Саду. Обидва потребували Божої благодаті…
Але ось що намагається приховати сучасний християнський релятивізм з його мантрою про «обидві сторони винні»: спільна гріховність не відміняє моральних принципів та кордонів. Біблія говорить прямо – попри їхню спільну гріховну природу, один брат став жертвою вбивства, інший – вбивцею. Один пролив невинну кров, кров іншого була пролита. Це не якась складна систематика чи догматика. Це просто…
Але от парадокс: перед найочевиднішим випадком неспровокованої повномасштабної російської агресії на європейському континенті після Другої світової війни, «деякі» християни (включно з багатьма «словʼянськими» служителями в еміграції) все ще ховаються за теологічними абстракціями, які б високо оцінив сам Понтій Пилат. Ховаються, щоб не образити, у тому числі, «хороших русских». «Обидві сторони згрішили», – кажуть вони, умиваючи руки. «Все складно і не все так однозначно», – проповідують вони, наче Десять Заповідей були дані нам дрібним шрифтом як посилання до «сакральних геополітичних нюансів традиційних християнських цінностей»…
«Не вбивай». «Не кради». Ці заповіді – непохитний Божий закон, основа тих самих традиційних християнських цінностей. І вони однаково актуальні хоч у стародавньому Ізраїлі, так і для російського агресора і російських, «словʼянських» і західних християн…
Притча про доброго самарянина: людина йде з Єрусалима до Єрихона, потрапляє до рук розбійників. Ті її б’ють, грабують, лишають напівмертвою.
А тепер уявіть: підходить самарянин, зупиняється… і починає міркувати про «теологічно-політичну складність ситуації». Може, жертва сама винна? Може, не дотримувалася традиційних юдейських цінностей? А може, в розбійників були поважні причини? І взагалі – всі ж грішні, і жертва, і нападники… Абсурд, правда?
Моральна ясність в цій притчі очевидна: є жертва, яка потребує допомоги. Є злочинці, які вчинили зло. Добрий самарянин не влаштовував теологічний диспут про природу гріха. Він побачив страждання, розпізнав зло – і діяв…
Україна сьогодні – та сама людина на дорозі в Єрихон. Побита, скривавлена, благає про допомогу, захист та справедливий мир.
Питання не в тому, чи українці безгрішні. Звісно, ні. Ми всі в очах Бога грішники. Як і всі люди на світі – чи то в Росії, чи в США чи в Європі. Питання в іншому: чи станемо ми добрими самарянами, чи перейдемо на інший бік «світоглядної» дороги, бурмочучи теологічні виправдання свого небажання дати російській агресії моральну оцінку?
А тепер – про найстрашніше в цій «кризовій ситуації». Російські агресори не просто вбивають. Вони роблять це, прикриваючись християнством і традиційними християнськими цінностями, які замінили суть Євангелія для надто багатьох християн в Росії і не тільки. Кажуть, що захищають християнську віру від приходу Антихриста.
Російська дегуманізуюча пропаганда перетворила християнські символи і термінологію на зброю. На знаряддя завоювання, окупації, вбивств, тортур, ґвалтувань, грабунків і культурного геноциду українського народу.
Говорять про «традиційні християнські цінності» – і бомблять лікарні і пологові будинки.
Закликають ім’я Христа і причащають – і систематично катують цивільних, ґвалтують українських чоловіків у полоні.
Захищають християнство – і знищують сотні церков і катують десятки пасторів і священників.
Проповідують про християнську сім’ю – і насильно депортували майже 20 тисяч дітей, розділили мільйони українських жінок від чоловіків, дітей від татусів…
Це вже не лицемірство. Це богохульство в найчистішому вигляді – використання Божого імені для виправдання найогидніших злочинів.
І найгірше – «деякі» християни на Заході (не лише в Росії і в «словʼянській» еміграції) купуються на цю риторику. Не можуть відрізнити справжні цінності Христа від їх цинічної підробки.
Бо справжні християнські цінності – такі, що походять від Бога, явленого в Христі – роблять нас людянішими… І це не «ліберальна теологія». Це прості основи людяності… це гідність кожної людини як образу Божого… Це справедливість для пригноблених… Це захист невинних. Це любов до ближнього, а не завоювання його в ім’я власної величі («to make ___ great again»).
Коли християнство використовують для виправдання масових вбивств, гвалтувань, руйнування, окурації – це вже не християнство. Це його темна пародія з відблиском Антихриста…
І тут виникає болюче питання для всіх, хто вважає себе духовно зрілим. Якщо в нас живе Святий Дух… Якщо ми маємо доступ до Божої мудрості… Якщо наш розум оновлений народженням Згори… То як можна дивитися на Україну і не бачити очевидного: де зло, а де його жертви?
Мені, наприклад, зрозуміло, чому світ блукає в моральній темряві. Без віри в Христа люди керуються власними інтересами, політичною вигодою, «племінною» солідарністю. Їхня сліпота трагічна, але її можна пояснити – у них немає духовного компаса.
Але ж Божий народ? Ті, хто читає Писання, і каже, що керується Духом? Ті, хто співає про ходіння у світлі – і продовжують блукати в моральній пітьмі? Коли ці люди дозволили імперським амбіціям заглушити християнське сумління? Може, настільки звикли до теологічних хитросплетінь, що розучилися бачити просту біблійну правду?
«По плодах їхніх пізнаєте їх», – сказав Ісус.
Плоди Російських традиційних християнських цінностей очевидні з 2014-го, а особливо з лютого 2022-го: масові поховання, зруйновані лікарні, розбомблені школи, мільйони біженців, систематичні тортури, викрадені діти…
Яким треба бути сліпим, щоб у цьому бачити щось інше, ніж зло? Особливо якщо ти віриш, що Росія «захищає традиційні християнські цінності»?
Щоразу, коли їжджу Україною і бачу наслідки цього «захисту», думаю про Каїна… Щоразу, коли чую спотворену теологію, що виправдовує страждання мільйонів, питаю себе: якому Богу я служу? Яку віру сповідую? Яке свідчення несу світові?
І найболючіше: в цей момент очевидної моральної ясності – де я? З жертвами чи з катами? З тими, хто захищає невинних, чи з тими, хто тікає з дороги в Єрихон, щоб молитися в церкві, прославляючи традиційні християнські цінності?
Коли дивишся на Україну, перш за все, як на моральну проблему, все інше стає на місця. Починаєш з моральної ясності – і політичні, практичні, душпастирські рішення випливають з неї природно. Не всі рішення будуть простими, ні; але з’являється моральний компас.
Якщо неспровокована агресія – зло, треба її зупиняти. Якщо невинні страждають – треба допомагати і їм і їхнім захисникам. Якщо правда важлива для Бога – треба протистояти російській дегуманізуючій брехні, хоч би як вигідно було мовчати і помовкувати.
«Криза» нікуди не зникне в осяжному майбутньому. Сьогодні 2000-й день повномасштабної російської війни. Наша моральна ясність, духовне розрізнення, практична вірність будуть випробовуватися ще роки… навіть серед українських християн, які все більше стикатимуться зі спокусою втишити пророчий голос, щоб не «дратувати» західних партнерів чи не «ускладнювати» екуменічний діалог…
Чи пройдемо ми, Спільнота Надії, це випробування і спокусу? Чи провалимося – і цим покажемо убогість нашого «біблійного учнівства», попри всі теологічні дипломи й глобальні місіонерські стратегії?
Світ дивиться, як Спільнота Надії реагує на найочевидніший конфлікт добра і зла нашого часу. Що він бачить? Людей, преображених Христовою любов’ю, які стоять поруч з пригнобленими? Чи моральну сліпоту, політичні ігри, теологічне крутійство?
«Чи я сторож брата свого?» – питав Каїн.
Божа відповідь була не теологічним трактатом. Вона була гранично ясною: «Так. Кров брата твого волає до Мене з землі».
Сьогодні українська кров волає з Бучі, Маріуполя, сотень міст і тисяч сіл, де росіяни вбивають невинних день і ніч уже понад три роки.
Питання те саме: чи ми сторожі братів і сестер?
Наша відповідь – не лише словами, а ділами, не лише теологією, а й життям – визначає наше свідчення Євангелії світові й наше ходіння перед Богом.
У світі, який дедалі більше вважає Христа неактуальним чи навіть шкідливим, Україна – шанс для Церкви показати: справжня віра в Христа народжує моральну ясність і сміливу дію.
Чи скористаємося ми цим шансом? Чи змарнуємо його? Вибір – наш, навіть для багатьох українців, яких поки що війна не торкнулась, окрім як новинами і цінами…
Але на відміну від Каїна, ми знаємо фінал історії. Істина переможе. Справедливість відновиться. Любов подолає смерть.
Але залишається питання: чи станемо на бік цієї остаточної есхатологічної реальності? Чи далі блукатимемо в моральній пітьми «не все так однозначно»?
Час покаже… Історія розсудить… Бог уже все знає…
«Чи я сторож брата свого?» Так. Завжди був. Завжди буду. Єдине питання – що я з цим зроблю, що я робитиму…
