Блог Сергія Головіна

Звідки взялися фарисеї?

Більшість наших сучасників чули про фарисеїв з одного-єдиного джерела − текстів Нового Заповіту. Як наслідок, побутує думка, що фарисеї − це такі нехороші люди, які постійно заважали Ісусові та Його учням жити й радіти. Насамперед згадуються невтішні слова Господа, який викривав фарисеїв за лицемірне ставлення до віри, до Закону, до самих себе і до інших − за те, що згодом отримало назву «фарисейство».

Така уривчастість в історичній обізнаності породжує три вельми поверхневих уявлення про фарисеїв і фарисейство:

1) Усі фарисеї фарисействували.
2) Фарисействували тільки фарисеї.
3) Зі зникненням фарисеїв не стало і фарисейства. А тому те, що Ісус говорив тоді їм, до нас нинішніх стосунку не має.

Усі три твердження необґрунтовані, починаючи з першого. Серед фарисеїв було досить багато людей, гідних щирої поваги. Наприклад − згадані в Євангеліях члени Синедріону (вищої юдейської ради) Никодим та Йосип Ариматейський. Фарисеями були такі відомі вчителі як Шамай і Гіллель. Учень Гіллеля Гамаліїл був наставником Савла з Тарса, майбутнього апостола Павла. Та й сам Павло був потомственим фарисеєм − фарисеєм фарисеєвичем, як він особисто засвідчив про себе перед Синедріоном (Дії 23:6).

Найбільше про фарисеїв відомо з праць відомого історика Йосипа Флавія. Імовірно, він і сам був фарисеєм, і тому важко запідозрити його в неупередженості оцінок їхньої діяльності. Проте в правдивості викладених ним фактів сумніватися не доводиться.

З погляду біблійної історії поява фарисеїв (євр. – перушім, «ті, що відокремилися») належить до міжзавітного періоду, інакше званого «чотириста років мовчання» − часу, коли після останнього старозавітного пророка Малахії Господь більше не посилав пророків Своєму народові (1 Маккавеїв 4:46) аж до приходу Іоанна Хрестителя. Але за ці чотири століття відбувається ціла низка знаменних подій.
Так, після смерті Олександра Македонського, підкорені ним території переходять під владу діадохів (наступників). Ізраїль, як між молотом і ковадлом, опиняється між володіннями Селевка (Сирія) і Птолемея (Єгипет). Сотню років він, «як корабель у штормі, кинутий хвилями з обох боків» (Йосип Флавій), був об’єктом їхніх взаємних територіальних претензій та ареною воєнних дій, аж поки, зрештою, не опинився під впливом Сирії − найбільшої з пост-Олександрівських держав.

Євреї категорично відмовлялися шанувати загальновизнані святині «сирійського світу», і тому були неминущою незручністю для «старшого брата», який постійно побоювався каверзи з їхнього боку. Тому Селевкіди проводили стосовно Ізраїлю політику цілеспрямованої асиміляції.

Північний сусід всіляко сприяв формуванню корупційної залежності єрусалимських еліт, щедро обдаровуючи місцеву знать і священників. Ті були звільнені від сплати особистих податків, а первосвященник навіть отримав право стягувати податки і, по суті, став главою національної автономії. На сплату за надані дари та привілеї юдейська еліта охоче підтримувала елліністичні реформи північних благодійників.

Однак далі цього справа не йшла. Євреї вперто відмовлялися служити будь-яким богам крім їхнього власного. Ба більше, у країні постійно точилася боротьба між угрупованнями, які просували своїх кандидатів на жадану посаду первосвященника. Це призводило до міжусобиць і зводило нанівець усі зусилля сирійців щодо досягнення стабільності в регіоні. Не допомогло навіть введення Антіохом IV Епіфаном сирійських військ до Єрусалима і встановлення в місті поліцейського режиму.

Двома роками пізніше, коли Сирія зазнала невдачі в черговому поході проти Єгипту, в Єрусалимі поширилася чутка про загибель царя. Вуличні сутички переросли в масові заворушення. Тоді Антіох з метою «остаточного вирішення» єврейського питання вдається до крайніх заходів. Бажаючи радикально «виправити» ситуацію, раз і назавжди покінчивши з юдаїзмом, він плюндрує місто, перетворює Храм на святилище Зевса Олімпійського, наказує знищити всі примірники Тори, а також під страхом смерті забороняє робити обрізання, дотримуватися суботи й відзначати юдейські свята. На довершення всього сирійський цар оскверняє храмовий жертовник, власноруч і прилюдно зарізавши на ньому свиню.
Результат перевершує всі очікування. Міжусобні чвари миттєво припиняються − в юдеїв з’являється спільний об’єкт ненависті, що об’єднує всіх. Починається національно-визвольна війна під проводом первосвященника Маттафія Хасмонея. Роль головнокомандувача виконує його старший син Юда на прізвисько Маккавей, що означає «молот».

Після смерті Маттафії Юда стає первосвященником. 25-го числа місяця Кислєва 165 р. до н. е., рівно через три роки після того дня, коли Храм було сплюндровано, Маккавеї захоплюють храмову гору й очищають Храм (на честь чого встановлюють Хануку, свято оновлення − єдине зимове свято євреїв − Від Іоанна 10:22). Згодом, визнавши політичну та релігійну незалежність Юдеї, Дамаск звільняє євреїв від щорічної данини, а також надсилає до Єрусалима золоту корону та пурпурову мантію.

Але зі зникненням зовнішнього ворога в Ізраїлі знову загострюється внутрішній конфлікт. Цього разу − між елліністами (прихильниками прогресивного, грецького способу життя) і консервативними послідовниками ортодоксального юдаїзму. Останні отримують найменування «хасидим», «вірні» − згідно з текстом «Вірні Господу, співайте Йому, славте ім’я святе Його» (Псалми 29:5, тут − «святі», в інших місцях також перекладається як «милостиві», «преподобні», «праведні», «милосердні»).

Коли Симон Маккавей, син Юди, отримує титул «Царствений священник», хасиди відкидають прийняття першосвященницької честі за призначенням язичницького царя. Елліністи ж убачають у поєднанні політичної та духовної влади початок виконання месіанських обітниць. Тим паче, що з часом межі Ізраїлю розширюються до кордонів часів Соломона, на землю Палестини приходить спокій, і навіть «закляті друзі» Ізраїлю ідумеї (нащадки Ісава) вимушено приймають юдаїзм.

Читайте також:

Десь у цей період часу в лоні хасидизму і виникає рух фарисеїв, що «відокремилися». Розчаровані корумпованістю храмової еліти, фарисеї проголошують особисту праведність вищим пріоритетом і вирішують слідувати в повсякденному житті вимогою чистоти й святості, які, згідно із загальним уявленням, стосувалися винятково священників.

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!
Become a patron at Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Сергій Головін

Доктор філософії (Ph.D), доктор прикладного богослів'я (D.Min), магістр гуманітраних наук МА, релігієзнавство,, магістр природознавства (фізика землі), магістр педагогіки (фізика). Президент Християнського Науково-аполегетичного Центру.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Дивіться також
Close
Back to top button