Христос воскрес

У цей недільний ранок, як здалося Вірі, навіть птахи співали якось по-іншому. Повітря було свіжим і чистим, а сонячне проміння м’яко заливало маленьку вузьку вуличку. Шестирічна Віра стояла на тротуарі і чекала, коли з’явиться якийсь прохожий. Побачивши його здалеку, дівчинка поспішала назустріч і радісно вигукувала: «Христос Воскрес!»

 

Можете собі уявити, як реагували на це привітання зовсім не знайомі перехожі. Одні зі щирим серцем і посмішкою відповідали: «Воістину Воскрес!». Інші відповідали невпевнено і дивилися на дівчинку з подивом, а потім, пройшовши, ще багато разів озиралися. Вірочка усіх сприймала однаково, їй дуже хотілося сьогодні першою привітати всіх радісним Великоднім привітанням. Заради цього вона зранку встала раніше, ніж звичайно. Одягнула святкову сукню, а мама прикрасила її каштанове волосся двома косичками з яскравими стрічками. Поки батьки одягали інших дітей, Вірі дозволили зачекати на вулиці.

«Христос Воскрес!» – чули з вікна тато і мама через відкрите вікно і, переглядаючись між собою, посміхалися.

Віра озиралася в різні боки, очікуючи побачити ще когось. Раптом із дому навпроти, гучно човгаючи ногами і постукуючи ціпочком, вийшов старенький дідусь. Дівчинка озирнулася, чи немає машин, і метнулася на інший бік вулиці. Вона догнала старенького і, забігши вперед, радісно крикнула :

– Дідусю, Христос Воскрес!

Цей неочікуваний вигук прогримів для старого, як грім серед ясного неба. Він зупинився і втупився сірими потемнілими очима в живе обличчя дитини. Потім його сірі лахматі брови нажмурилися, рот викривився, і він недбало прошамкав:
– Воскрес? Хм… Ні, ні. Вигадка. Ніякого Бога нема, – і старий, для переконливості своєї відповіді, стукнув палицею по землі.
– Як? – здивувалася Віра. – Ви не вірите, що Ісус Христос воскрес?
– Ні, не вірю, – знову шурхаючи ногами, відповів старий.
– Ой, як жаль! – вигукнула Віра, притиснувши долоні до зашарілих щік. – Але тоді ви потрапите в пекло!
Старий знову зупинився. Тепер, здалося, слова дитини привели його в лють.
– Геть, негіднице! – хриплим голосом прокричав дід і замахнувся палицею на дівчинку.
Віра відскочила і відійшла убік, даючи старому пройти.
– Я за вас буду сильно молитися, – крикнула йому в спину, коли перехожий віддалився на безпечну відстань. Старий нічого не відповів, а Вірочка поспішила до батька, який спостерігав за цією сценою. Він, потішаючи, поплескав дівчинку по плечу і промовив:
– Не засмучуйся, нехай Бог працює з цією душею. А тепер поспішай, інакше ми запізнимося.
І він, посадивши дівчину на заднє сидіння, зачинив дверку автомобіля.
Богослужіння затрималося, і діти потомилися, тому вони спокійно, без метушні виходили з автівки і один за одним прямували до хати. Вірочка позіхнула і зупинилася посеред тротуару. Вона якраз дивилася на під’їзд, з якого вранці вийшов старий, як раптом його побачила. Дівчинці здалося, що він дуже поспішає і чимось схвильований.
– Воскрес! Воскрес! – кричав він, простягаючи руки і тримаючи свою палицю.
Батьки Віри дивилися на старшого чоловіка, який поспішав до них. Старий, захекавшись, зупинився біля Вірочки. Його маленька борідка тремтіла, коли той говорив.
– Він воскрес! – зітхнув він, погладив дівчинку по голові і заплакав.
Вірина мама запросила старого додому, як дорогого гостя. Навіть діти забули, що їм хотілося їсти: вони зібралися навколо незнайомця і з допитливістю розглядали його.
– Я знаю, що Господь кликав мене все життя, – тремтячим голосом говорив дідусь, – але я свідомо відкидав Його. Чи може Бог простити такого, як я?
Дорослі ще деякий час розмовляли, потім усі стали на коліна для молитви. Дідусь плакав, як мала дитина, і не соромився своїх сліз. Він просив Бога простити йому, великому грішнику, і дарувати спасіння його хворій душі. Він жалкував, що лише тепер зрозумів, як йому потрібен Бог, що багато років були прожиті без Бога. А Вірочка неймовірно раділа, дивуючись із того, як Бог змінює людей. Вранці цей дідусь був злим і сердитим, а тепер його очі сяють від радості.
Під час обіду старий розповів, що після зустрічі з Вірою, повернувшись із магазину, він побачив великий кусень штукатурки, який відірвався зі стелі і упав прямо на його подушку.
– Тоді Господь став говорити до мого серця, – зітхаючи, продовжував він. – Справа у тому, що завжди у той час я ще знаходжуся в ліжку, а сьогодні, сам не розумію чому, я встав рано. Бог показав мені, що моє життя в Його руці…
Після обіду Віра зручно прилаштувалася на дивані, підкуливши під себе ноги. Вона не хотіла пропустити жодного слова з розповіді нового знайомого.
– Моя мати, – розповідав він, – помирала християнкою, мені тоді було шість років, і вона просила мене слідувати за Христом. Говорила, що довіряє мою душу Господу. Після її смерті мене віддали в притулок, я побачив багато жорстокості, багато горя. Моє дитяче серце нарікало на Бога, що Він забрав мою маму, і я ще тоді твердо вирішив відкинути Божий шлях. Я відкидав Його, але Він не відкинув мене…
Вірочці здалося, що слухає дуже уважно, але поступово нею оволодів солодкий сон, мова здавалася співучою і все тихішою і тихішою. Голос старого то приближався, то віддалявся, поки зовсім не затих…

Галина Шперлінг

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Найпопулярніше на сайті