хлопчик інвалід

Хто ти? Я ніколи раніше тебе не бачив...
– Мене послали за тобою.
– Хто послав тебе за мною? І куди ти хочеш мене взяти?
– Ходімо, довідаєшся.
– Ти ж бачиш, я не можу ходити. Я не тільки не можу ходити, я навіть не можу повернути до тебе голови.
– Але ж мене ти бачиш?
– Так, точно, бачу.
– А говорити вмієш?
– Ні, не вмію... Коли я хочу що-небудь сказати, то виходить тільки мукання...

– Але ж зі мною ти розмовляєш?
– Точно! Я й не помітив...
– Ось так і піти зможеш. Ходімо, мені наказано не затримуватися. На тебе чекають. Твоє тіло, яке тебе не слухається, ми залишимо тут.
– Гаразд, я піду з тобою. Я знаю твій голос... Він теплий і світлий. Він є у моїй скарбниці... Ой, а можна мені узяти скарбницю зі собою?
– А що це за скарбниця у тебе? Що в ній?
– Усе те, що я туди складав упродовж усіх цих років, поки чекав тебе.
– Наприклад?
– Ну, наприклад, там голос моєї доглядальниці тітки Галі. Вона завжди зі мною розмовляє, коли миє мене, коли годує. Вона каже: «Голубе, любий, зголоднів?» Від її голосу мені всередині серця стає тепло і світлішає. І ще у мене там багато пісень. І оповідання. Особливо мені подобаються оповідання, які я слухаю з диску. Вони так беруть за серце. Тож я їх складаю до скарбниці.
– І що ти потім із ними робиш? – у голосі звучала щира цікавість.
– Коли я почув і побачив тебе, то було подумав, що я – у своїй скарбниці. Коли до мене довго ніхто не приходить і не повертає моєї голови до вікна, я завжди йду до скарбниці та слухаю голоси, пісні, оповідання, дивлюся на обличчя тітки Галі. А ще в мене там є особливе місце, куди я складаю свята.
– Що за свята?
– Це коли до нас приїжджають чужі люди і співають пісні, і розповідають чудові історії. З цих історій я й про тебе дізнався. І голоси в них теж теплі і красиві. Як твій.
І все, що вони говорять і співають, – у мене в скарбниці. Тут я надовго залишаюся, іноді з ранку до ночі.
– А немає там у тебе нічого такого, що болісне, негарне, прикре?
– А навіщо це складати в скарбницю? Воно приходить, але ти трохи потерпиш, і воно йде геть. А в скарбницю потрібно складати тільки тепле, світле і красиве. Чи як, гадаєш?
– Ти краще знаєш, це твоя скарбниця. Гаразд, нам пора.
– То я можу взяти скарбницю зі собою?
– Звичайно можеш! – відповів світлий голос. – Але там вона тобі більше не знадобиться.
– Ти впевнений?
– Так. Я звідти прийшов.
– Я візьму, а там видно буде. Тож я готовий...

* * *
– Галино Іванівно, Галино Іванівно! – у голосі нянечки Поліни була паніка. – Михайлик не дихає!
– Як – не дихає?! Я ж його щойно перед відчиненим вікном посадила.
У кімнаті було світло. На візку з високою спинкою, обабіч якої, як у дитячому сидінні для автомобіля, були спеціальні м’які обмежувачі для голови, сидів чи то хлопчик, чи то юнак. Його голова безсило звисала на груди. Очі його, великі і сині, були широко відкриті. Він не дихав.
– Хто зняв ремінець, який утримував його голову? – запитала Галина Іванівна.
– Після вас у нього в кімнаті нікого не було, – відповіла Поліна. – Сам він його зняти не міг.
Галина Іванівна стала на коліна, щоб зазирнути у Михайликове обличчя. На неї дивилися очі, сповнені, як завжди, радості і любові. Галина Іванівна прикрила їх м’яким рухом руки. «Теплі...» – подумалося їй, і вона заплакала.
Світло й тепло заплакала.

Вольдемар Цорн

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Найпопулярніше на сайті