Народження згори
Зараз та пора, коли каштани і бузок вже відцвіли, духмяні півонії – саме на піку цвітіння, п’янкий жасмин  – набирає сили у землі й за день-два віддасть увесь свій аромат повітрю та перехожим. І липа – пуп’янки її суцвіть  готові вистрелити у найближчий тиждень. Тоді захочеться проводити вечори і ранки, загалом – весь час, на липових алеях, садах і парках, де в повітрі застигне цей медовий запах.
 
У такі вечори, теплі і затишні, добре спілкуватися з мудрими і добрими людьми. Зрештою, з такими людьми завжди добре спілкуватися. Хоча за останні дні мені важко підібрати влучного слова українською, яке губиться десь між безкінечних потоків англійської, і не повірите – російської. Я дуже смішно розмовляю російською, та якщо «нагло треба», то що вдієш.   Розкажу вам дещо, як наслідок цих балачок.
 
Приблизно в таку пору, як зараз, оцю жасминово-півонієво-липову, у мої студентські роки я почула одну історію. Однієї суботи, коли слухняні студенти поїхали до батьків на села, а норовисті – швендялись по клубах усі вихідні, я потрапила на зустріч молодих християн у Луцьку. Якийсь хлопець читав місце з Євангелія від Івана, 3 розділ, 1-21 вірш. Там написано про «народження згори».
 
«Ісус відповів: Поправді, поправді кажу Я тобі: Коли хто не родиться з води й Духа, той не може ввійти в Царство Боже. Що вродилося з тіла є тіло, що ж уродилося з Духа є дух. Не дивуйся тому, що сказав Я тобі: Вам необхідно родитись згори. Дух дихає, де хоче, і його голос ти чуєш, та не відаєш, звідкіля він приходить, і куди він іде. Так буває і з кожним, хто від Духа народжений». (Від Івана 3:5-8)
 
Я слухала проповідь і «зридалася наніц». Бо той молодий хлопець просив підняти руки тих, хто знає, що Бог їх любить, і що вони прощені Богом. І люди підіймали  руки, а я не могла, бо думала: «Що такого доброго я зробила для Бога, щоби Він мене любив»? Пішла з важким серцем додому. І не була певна того, що Бог мене любить, і що Він може простити усі мої гріхи. А тим більше, не могла сказати, що я «народжена згори», тобто, що у мені живе Дух Святий. То була субота.
 
Наступного понеділка ми з одногрупницями стояли на зупинці біля гуртожитку, в очікуванні тролейбуса, щоб доїхати до університету. А ви ж розумієте, що таке в понеділок вранці стояти на зупинці біля гуртожитку, де ще пару сотень студентів теж хоче доїхати на пари? Це коли тебе потік тіл занесе в транспорт, винесе, а в дорозі ти не можеш дихнути і поворухнутися. То я «впала в нерви» і вирішила почекати, поки розсмокчеться увесь цей натовп, і поїхати згодом. Але це означало, що я спізнююсь. Але… Я таки дочекалась, коли  можна буде принаймні зайти, щоб тебе ніхто не збив з ніг. Зайшла. Місць все ще бракувало у тролейбусі. Але я надибала одненьке, біля дуже літнього чоловіка, сіла. Спокійно їдемо. До університету десь зо п’ять зупинок. На другій зупинці мій сусід торкнув мою руку і попросив дозволу звернутися. Далі було те, чого  я ніколи не забуду: 
 
«Дитиночко, пробач, що  я, старий, забираю твій час, але мушу це сказати. Не можу мовчати. Я народився і виріс в Радянському Союзі. Був членом Комуністичної партії, а потім мене завербували до КГБ. І багато років я працював  у спецслужбах. В мене було все, про що можна мріяти: дружина-красуня, діти, які любили мене, квартира своя, повага друзів, заздрість ворогів. Єдине, що мені дуже допікало – то мої сусіди. На сходовій клітці нашого поверху  жили віруючі, «кляті штунди». Як же вони мене виводили з рівноваги! Як можна було бути такими тупими і вірити в придуманого Бога? В час комунізму і атеїзму вони самі собі підписували вирок, своєю безглуздою вірою. Я не міг запроторити їх, хоча дуже хотів. А вони завжди виглядали такими щасливими, божевільні. Найгірше, що всі їхні шестеро дітей, які вміщалися у двокімнатній квартирі, завжди слухалися своїх батьків.   Я забороняв своїм дітям не те, що гратися з ними, але навіть ходити одними дорогами. Але мої завжди умудрялися обійти заборони і проводили з ним час. Та штунда-мама часто пригощала моїх печеними пирогами і домашнім варенням.
 
А моя робота вимагала повної віддачі, я рідше бував вдома, частіше на завданнях, потім ми з колєгами випивали коньячку, чи віскі, яке було дефіцитом у той час. Але ми мали доступ до всього. Коли повертався додому, то хотів,  щоби жінка робила все, що я їй казав, а вона постійно нарікала, погрожувала, що покине. Одного разу я побив її, потім знову. Вона не терпіла довго, забрала сина і дочку, втекла. Я не тямився від ярості. Знайшов «козла відпущення». штунди – були винуваті у всьому! Я шукав спосіб помститися їм. «Гадив» їм під вхідними дверима, час від часу ходив туди, як в туалет. На роботі все покотилося. Але остаточно все пішло «коту під хвіст», коли мене часто почало боліти в грудях. Я задихався, боліло все тіло. Лікарі діагностували рак. На роботі мене «списали». Я нікому не був потрібен. Я сам зруйнував своє життя.
 
Пам’ятаю, лежав уже кілька днів у квартирі, не виходив на вулицю. Важко було вставати. Хотів накласти на себе руки. Хтось подзвонив у двері. Довго дзвонив, та я не збирався відчиняти. Але з того боку дверей – не відступалися. Напружився, піднявся, відчинив – там стояв мій сусід, голова шестидітного сімейства. З тією недоумкуватою посмішкою на обличчі. Сказав, що уже кілька днів не чують мене, вирішив пересвідчитись, чи все тут мене добре. Я ненавидів його, готовий був з’їсти з тельбухами.  Але не зміг втриматися на ногах, впав і знепритомнів. Далі пам’ятаю лише, що лежав у своєму ліжку, в чистій постелі. Бо попередньої я не змінював кілька місяців, відколи пішла жінка. В кімнаті було прибрано. Пахло гороховим супом. На кухні поралася старша донька сусідів зі своєю мамою. Тричі на день вони приносили мені свіжу їжу. Прибирали щодня. Я не бачив у тому сенсу, бо знав, що вмираю.  Але сил пручатися вже не було. За кілька днів сусід прийшов з ще одним чоловіком, запитав, чи я хочу жити. Тіло роз’їдав біль, я хотів умерти. Вони розказали мені, що смерть тіла, це не остаточна смерть. Страшніше вмерти, і потрапити в пекло. Але для того, щоб жити, мені потрібно «народитися згори». Тоді, навіть, якщо тіло моє помре, то душа буде жити з Господом. І що Ісус Христос вже все зробив на хресті для того, щоб я жив. Вони питали, чи хочу я сказати щось Богові? І вперше у житті, я хотів. Хотів сказати дуже багато. Але не міг. Сказав: «Прости». Знаю, що тоді я народився від «Духа Святого». І готовий був померти фізично. Але Бог проявив до мене милості стільки, що вирішив залишити при житті. І якщо коротко, то – за два роки до мене повернулася дружина, і вже маємо п’ятеро внуків.
 
Але, дитинко, кожній людині для того, щоб жити після смерті, треба «народитися згори». Тобі треба покаятися перед Богом. Ти станеш Його дитиною».
Усе це він встиг розповісти мені за три з половиною зупинки. Я вийшла, і в мене трохи тряслися руки. Бо це те, про проповідник говорив на зустрічі молодих християн. Це як:
«Один раз Бог сказав, а двічі я чув, що сила у Бога!» (Псалми 61:12)
І кожній людині треба народитися «згори», щоби увійти в Царство Боже.
Іванка Попудник

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Найпопулярніше на сайті