Виховання дітей

У тому самому місці, де вчора знімали шви, живіт, як то кажуть, нив. Але мій не просто нив – він завивав! Звичайно, апендицит – не якась нісенітниця.
Раз – і нема його. Але ж свербить! Хотілося залізти середнім і, для посилення, вказівним пальцями всередину живота як у кишеню піджака, і пошкребти, подряпати, почухати, пошкребти, ну хоча б трохи!..

Погожі днинки звали погрітися на сонечку, зловити прощальну порцію ультрафіолету, подихати вечірнім повітрям, та й просто порадувати хлоп’ят – їм аби з татком прогулятись у вихідний...


Дитячий сквер. Усюди метушилися малята, молоді й літні жінки снували від розсипчастої пісочниці до скрипучих гойдалок і назад, зігнувшись над своїми безцінними карапузами буквою «зю». Інколи мимо пропливали родинні пари. Причому неодмінно голова родини намагався, начебто не кваплячись, котити коляску. А його половина гідно притримувала його під руку, квапливо дрібочучи поряд. Каблучки жіночих «шпильок» раз у раз наколювали опалі листочки тополь. Мідне листя берези, горобини і барбарису облямувало паркові доріжки. Усюди іскрилася краса урожайної пори...


Вечоріло. Сівши на лаві, я спостерігав за своєю дружиною. Дивно, наскільки дорожчою день від дня стає мені ця миловида жінка, чадолюбна мати моїх малят. Їх троє: Марусенька, молодшенька, спить у колясці. Середній Іллюшка саме захоплений невибагливою спорудою піщаного замку. Старший син задумливо дивиться в небо.
– Про що задумався, Славко? – запитав я начебто між іншим.
– Про доброго самарянина, тату. Адже ти вчора мені читав цю притчу, пам’ятаєш?
– Допомагати ближньому – це дуже хороша справа, синку, – сказав я, задоволений підсумком учорашнього уроку.
Не знаю, що мене порадувало більше: чи то чіпкий розум сина, чи то мої педагогічні досягнення. «Ще трохи – і накотить гординя» – промайнула думка. Вирішив, що розмову закінчено. Але не тут те було!


– Тату, та людина, якій допоміг добрий самарянин, була покинута біля дороги? – не вгамовувався Славко.
– Так, – неуважно слухав я сина, все ще мріючи почухати свої поранені нутрощі й не спостерігаючи за перебігом його думки.
– Він був побитий і поранений розбійниками?
– Так. Він потребував допомоги, – видихнувши, відповів я, думаючи про своє й анітрохи не звертаючи уваги на хвилювання сина.


Він уже не дивився в небо, він дивився на землю, кудись позаду мене. Я простежив за його схвильованим поглядом, вирішивши трохи розім’ятися: може, від повороту тулуба хоч на секунду притупиться ця сверблячка...
– Тату, а хто мій ближній?
– Ну... – я зволікав час відповіді й озирнувся. Ось воно що! Вона лежала віддалік, в закутку скверу.


Розчулений видом незатьмареного дитинства, що приємно копошиться довкола мене, я б не помітив це безформне тіло в старомодному картатому пальті.
– Ти вважаєш, що ми повинні виказати співчуття? – запитав я, схваливши в душі співчуття сина і роздуваючись-таки від гордості за свої успіхи в його вихованні.
– Я – добрий самарянин! – радісно вигукнув син і кинувся назустріч подвигу.


Від різкого руху знайомий біль прокотився по правому боці живота й луною віддався в попереці. Від неочікуваної різі я відкинувся назад.
– Тільки не поспішай, не випереджуй тата! – як завжди, вчасно прийшла на допомогу дружина.
– Виховання особистим прикладом – справа нелегка, – співчутливо зазначила вона. Ласкаво посміхнувшись, пошепки додала: – Бережи себе, наш герою!
Хвилини через три на нашій лаві напівлежала довгонога червонощока «тьотя». Упереміж із сльозами, шморганням носом і «триповерховими» виразами вона то дякувала нам за допомогу, то лаяла всіх і все довкола аж гай гудів, стогнала, що застудила нирки і боїться залишитися тут; а то голосила, що боїться йти додому, де шахрай-зять приб’є її однією правою.
– Він чекає, що «здохну», і жене на вулицю, – завивала вона.
Вона одночасно просила кинути її на цій лавці замерзати до смерті і відвести в тепло і сухість своєї квартири.


Підійшов Іллюша. Від його пісочного замку залишилися руїни, а Марусеньку час годувати...
– Тату, а давай проводимо тітку додому – вже темнішає, – запропонував мій старший герой.
– А ми трохи змінимо маршрут, підемо не кваплячись, і ви наздоженете, – вторила йому моя дружина.
– А я познайомлю із зятем-недолюдком, – підтримала їх потерпіла тітка.


За короткі двадцять хвилин я пригадав усе, що читав в енциклопедії та Євангелії про гніт і тягар. Вести «даму», яка перевершує мене за віком, зростом і вагою, і яка виділяє нав’язливі аромати, що навіть віддалено не поєднуються ні з першою, ні з останньою нотою «Шанель №5», з виразами вдячності, які не пестять слух і є максимально протилежними витонченій словесності, було просто важко, – це я про перші п’ять кроків. Останні п’ять тисяч п’ятсот п’ятдесят п’ять, протягом яких вона висловлювала свою вдячність обіймами, через що втрачала координацію і звалювалася на мене, випробовуючи міцність мого шва, йти було просто неможливо! І все тут. Неможливо, але треба! Бо ще вчора і позавчора я вчив сина, що, коли допомагають в біді, на труднощі та неприємності не зважають. Невиразно пригадую, як ми переміщалися в просторі. І якщо очевидці підтвердять, що нас несли на крилах ангели, то я анітрохи не здивуюся.


Про те, що був сміливий, як лев, при зустрічі з цим зятем, розповів своїй мамі лише Славко. Він був щасливий і особливо ревно молився за цю бабусю і зятя, подякувавши Господу за можливість бути добрим самарянином.
– Як ти? – запитала мене кохана, коли діти вже поснули.
– Зять як зять. Тільки вже дуже злісно лаяв її. Мовляв, з цим бомжем жити неможливо... Такі, як він, на вулиці не сплять. Знаєш, коли ми спускалися по сходах, він крикнув навздогін: «Змусив же вас біс вести її додому!»
– Ти промовчав? – давно знаючи мене і все-таки сподіваючись, запитала дружина.
– Син випередив, щиро викрикнувши: «Та ні ж, це зробив Ісус! Бог і вас любить. Так у Євангелії написано.» Чоловік розгубився від репліки дитини, а я, користуючись його замішанням, у два стрибки повернувся і простягнув йому Новий Заповіт.


У тому самому місці, де недавно нив живіт, – у тому самому місці, здавалося, ніколи не знімали швів; здавалося, що не було ніякої операції. У будь-якому випадку, апендицит мене не турбував. Мене турбувала, розбурхувала, радувала думка, як благотворно ростити дітей на біблійних прикладах.


Наталія Чечуліна

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Найпопулярніше на сайті