материнство

У приймальні лікаря – натовп. Кожна тут – майбутня мама. Неля набрала повні легені повітря. Вона завжди так робила, коли серце шалено калатало в грудях. Сьомий візит. За останні три тижні. Загроза занадто велика. Нутрощами відчувала – щось не так...

– Лознякова! – Почула вона, як крізь туман. Підвелася повільно. Коліна тремтіли.

У кабінеті її чекала цілком привітна жінка-лікар. За ці короткі три тижні Неля перейнялася до неї довірою. Інші лікарі були настільки грубі й байдужі, що на повторний візит до них вона погодитися не могла. Та й не було потреби. Не хотілося кому попало довірити життя довгоочікуваного майбутнього первістка.

– Потрібна операція, – тихо промовила Ольга Олексіївна.
Вона витримала довгу паузу, але, не помітивши ніякої реакції на обличчі пацієнтки, вирішила, що та її не почула.
– Нелечко, ваш малюк... – уперше за довгий час вона не могла знайти слів. – Вагітність завмерла.
За всі свої двадцять років практики вона не могла зрозуміти, чому в сім’ях, де дітей могла оточувати справжня любов, їх просто не буде.
– Ускладнення такі, що після операції буде потрібне довге лікування. А вам із чоловіком доведеться думати про усиновлення, якщо ви все ж хочете мати дітей. Своїх у вас, на жаль, уже не буде.

Неля сиділа мовчки. Грудка застрягла в горлі. Треба було щось сказати. Всі її мрії про щасливу родину – все рухнуло. Розбилося вщент на мільйони осколків і було розкидане по всій землі. Але про це потрібно буде думати потім. Зараз операція.
– Коли? – ледь спромоглася вона поворухнути губами.
– Зараз десята ранку. Телефонуйте чоловікові, нехай збирає речі. На стіл – за пару годин. Ксеніє, – звернулася вона до медсестри, – оформи Нелю в моє відділення. Давай так, щоб до першої все було готове. Чоловік приїде? – знову звернулася вона до пацієнтки.
– Так, звичайно...
Усе, що відбувається, здавалося сном. Кошмарним, але сном. Довгий коридор. Веселі майбутні матусі. «Мамочки» – це слово таїло в собі якусь особливу силу, з дитинства полонило й заворожувало. «Як я мамі скажу? Мамо, онуків не буде... А Коля? Колю, я не в змозі народити тобі сина... Такі милі двійнята вчора в парку гуляли. Як він дивився на них...» Думки кружляли вихором у її голові. У скронях напружено стукало.

Дивним було одне: серце перестало вилітати з грудей. Десь усередині вона все ж відчувала спокій і умиротворення.
Неля озирнулася. Восьма палата. Найзручніша в усьому відділенні. Зазвичай доводилося «віддячувати» за місце в палаті. А вона тут просто так. Ліжко біля вікна. «Зможу Колю вечорами визирати, – з сумом подумала Неля. – Цілий тиждень проведу тут».

Зайшла Ксенія. Зробила укол. Уже через пару хвилин сон став рішуче закривати Нелині очі.

– Усе буде добре, – почула вона теплий, оксамитовий, рідний голос. Коля вже сидів біля ліжка й міцно стискав її руку.
Операція тривала недовго. Без особливих ускладнень. Але Миколі вона здавалася вічністю. Весь цей час він перебирав у пам’яті слова, вимовлені ними один одному під час весільної обітниці: «В горі і в радості... В бідності і в багатстві...»

З дня тієї операції минуло три довгих роки. Три роки молитов і Божих чудес! Ольга Олексіївна не тільки наглядала за другою вагітністю, але й приймала пологи й особисто проводжала з пологового будинку сяючих батьків із двома «пакуночками» щастя в руках. Їй, лікарю, не вірилося в це диво. Але вона сама була йому свідком. Двійнята наполегливо перекрикували одне одного, кожне намагалося показати, як сильно саме йому зараз потрібен дбайливий мамин дотик і увага. Хлопчики були схожі, як дві краплі води.

Бог вирішив, що в цій сім’ї, де дітей буде оточувати справжня любов, вони обов’язково повинні бути!

Ганна Вовчук

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Найпопулярніше на сайті