Кілька слів про Нові Санжари
Почну трохи здалека – з мігрантської кризи 2015 року у Європі, коли мільйони біженців заполонили європейські міста. Тоді Європа де-не-де нагадувала Нові Санжари.
Погугліть про Geldermalsen (Нідерланди), де вибухнув протест, як тільки стало відомо про плани уряду спорудити там центр для прийому біженців. Щось подібне було у Кельні та інших німецьких містах.
Прочитайте про надбагате село Oberwil-Lieli у Швейцарії, яке на референдумі прийняло рішення не приймати нікого із Сирії (пізніше, здається, погодились приймати християн).
- Баптисти оприлюднили заяву щодо ситуації з евакуацією та панікою у суспільстві
- Евакуація українців з Китаю: паніка, істерія та страх
Згадайте угорську журналістку, що підставляє ногу мігранту з дитиною на руках. Таких прикладів було чимало.
Але це ж мігранти, ви скажете. Якби йшлося про “своїх”, європейці б так не реагували.
І це правда. Але тоді суть не тільки (а може і не стільки) в гуманізмі чи у співчутті. Бо в гуманізмі “всі люди браття”. І з таких гуманістичних позицій француз мав би приймати іракця так само, як француза; поляк – приймати сирійця так само, як поляка. Але всі розуміють, що так не буде. І мало хто дорікає багатій Європі, що не хоче прийняти в себе всіх знедолених Азії чи Африки.
Мені здається, у нас, українців, не менше співчуття, ніж у європейців. Але тільки ми так прийняли “своїх” із Китаю. Чому? Я зверну увагу на два моменти.
У “Левіафані” Гоббса природний стан людства описаний як війна всіх проти всіх. Кожен проти кожного. У Гоббса була своя теорія, як людство виповзає з цього стану. Християнство, як я його розумію, дивиться на це по-іншому. Важливу роль відіграє те, що Бог дає загальну благодать і створює природні зв’язки між людьми. Навіть останній грішник любить, як правило, свою матір і дитину. Хоч і сказано в Біблії, що “ввесь нахил думки серця людини тільки зло повсякденно” – але цей нахил, як правило, змінюється, коли йдеться про рідних і близьких. Далі природнє коло прив’язаності та любові розширюється: від сім’ї до родини, від родини до села, від села до району і далі до країни. Єдність культури, звичаїв, мови зближує людей. Ба більше, культурна, національна ідентичність часто переважає навіть релігійну. У більшості випадків бельгійцю-християнину ментально ближчим буде бельгієць-атеїст, ніж камерунець-християнин. Часто національна ідентичність приводить до протиставлення “наших” і “чужих” – і тоді можуть виникати ганебні прояви націоналізму, ксенофобії. Але вона може і єднати, солідаризувати людей. Якби людина народжувалась такою доброю, як здавалося просвітникам, і все людство було єдиним братерством, де кожен піклується про кожного, то виокремлення “своїх” призводило б тільки до гіршого. Але якщо людина за природою грішна, то виокремлення “своїх” мало б спонукати її відкласти природний егоїзм хоча б заради “найближчих” ближніх. Не можеш любити самарянина – полюби хоч “свого” юдея. У інших народів це працює краще, ніж у нас.
І друге. Так само як завзяття і жертовність не виграють війну, так само й співчуття недостатньо, щоб впоратися навіть з таким викликом, як прийняття наших громадян з Китаю. Потрібні міцні інститути. В інших країнах спокійніше приймають людей із Китаю не тому, що більш співчутливі. А тому що покладаються на силу державних інститутів. А українці не довіряють державі. Ця недовіра у всьому змушує бачити підступ і небезпеку. І тоді найменшої і найбезглуздішої чутки достатньо, щоб почати панікувати. В цій неспроможності наших державних інститутів винна не тільки чинна влада. І не тільки минула влада. Це наша спільна біда як народу. І в першу чергу нам, українцям, треба дорікнути саме в цьому: ми продовжуємо із якимось божевільним завзяттям руйнувати державні інститути, навіть ті крихкі, що є.
[sc name=”futerblock” ]