Інтерв'юКонкурс

Капелан та волонтерка з Києва: «Найважливіша наша справа − вислухати людей»

Сім’я Полтавців, служителі Київської єврейської месіанської громади, Валерій − капелан, Марина − волонтерка, з перших днів війни отримали Боже відкриття залишитись вдома, у Києві.

Починали як волонтери, вистоюючи черги в магазини та аптеки, пішки з «тривожними» рюкзаками розносили літнім людям допомогу. На Київському центральному вокзалі служили переселенцям. Одними з перших почали відвідувати Київщину після деокупації з гуманітарною та психологічною допомогою. А ще пізніше відкрили так звану домашню групу близько лінії фронту, постійно відвідуючи один із підрозділів ЗСУ на Сході країни.

Згадайте, що відчували в той день, 24 лютого?

Валерій:

Смуток. Не думав, що таке може статися. Як звичайна людина, я був наляканим. Тривожився питанням: що робити далі?

У перший день дуже хвилювався за наших воїнів, які потрапили під обстріли, тому що серед таких були хлопці, яким я служив, коли вони ще були підлітками.

На другий день війни на масив, де ми живемо, а це околиця міста, заїхав російський панцирник. Тоді ми чули сильні постріли. Так усвідомили − прийшла війна.

Молились онлайн з нашою громадою. Після я відчув спокій, страх зник (і по сьогодні його немає), стало все зрозуміло: де мене Бог поставив служити, там я і маю бути.

Марина:

Ми постійно були в молитовному стані. В перші дні я згадала, що на нашому масиві протягом 15 років ми робили молитовні проходки і стверджували Божу владу.

Згадалося, що на рівні нашої громади кілька років поспіль на Хануку ми молилися на всіх в’їздах до Києва, щоб ніщо безбожне не могло потрапити до міста.

Кілька років тому ми молилися так на перехресті з боку Ірпеня і Гостомеля. Там символічно стелили пальмові гілки та зустрічали Ієшуа.

Коли я це згадала, прийшла впевненість, що ніхто до Києва не зайде. Допоки ми тут, як мінімум заради нас, Бог збереже цю місцевість.

Думали виїхати у безпечне місце? Чому залишились?

Валерій:

Ми мали, куди виїхати, адже у нас є порожня квартира в центральній Україні. Думаю, ми залишились в Україні через Боже відкриття. Марині Бог показав, що все покрито молитвами, а для мене показовим був зниклий страх, коли на все, що далі відбувалося після тієї молитви з церквою, я реагував не настільки емоційно.

З чого розпочалася ваша волонтерська діяльність на початку війни?

Марина:

Перше, про що ми подумали на початку війни: є люди, яким потрібна допомога. Знайшли волонтерську групу нашого району у соцмережах.

У перші дні війни, коли не їздив наземний транспорт, обмежено працювали аптеки і магазини, ми відвідували людей, які мали проблеми зі здоров’ям, деяким з них нестача ліків була критичною…ми почали замість них вистоювати у чергах, щоб купити необхідне.

Капелан та волонтерка з Києва: «Найважливіша наша справа − вислухати людей»

Півдня я працювала, а півдня волонтерила пішки по нашому району. Пізніше нам запропонували автівку. Потім ми скооперувалися з іншими волонтерами у спільній роботі і разом стало продуктивніше.

Марина, на фото в соцмережах бачила тебе не раз на центральному залізничному вокзалі Києва у формі поліціянтки та з шевроном «Психолог. Поліція Києва». Як тоді вдалося допомогти вимушеним переселенцям?

Служити на вокзалі людям психологічно я потрапила через свою подругу, яка теж стала волонтером. Хтось десь написав, що потрібні психологи на вокзал, бо дуже великий наплив людей з різних областей з дітьми, і вони в шаленому стресі.

В поліції Києва є підрозділ психологів, але їхньої кількості не вистачало, до того ж служба на вокзалі мала б бути цілодобовою, по змінах. І вони набрали волонтерів-психологів, а в мене, як раз, є досвід роботи з людьми та психологічні курси.

Капелан та волонтерка з Києва: «Найважливіша наша справа − вислухати людей»

В основному на вокзалі ми спілкувались, люди очікували евакуаційних потягів щонайменше пів доби. Якщо ми мали можливість довгого спілкування, то пропонували молитву. Люди охоче погоджувались, як-то кажуть, на війні не буває невіруючих. Більшість людей були досить відкриті, ставили запитання. В першу ми намагались менше говорити, а більше слухати.

Я вважаю, що найперша справа віруючого волонтера − це вміти слухати. Найважливіша наша справа − вислухати людей.

На вокзалі дорослі і діти багато малювали, по їхніх малюнках було видно, про що вони думають та переживають.

Яка історія переселенців «з вокзалу» тобі запам’яталась найбільше? Поділись.

Там було багато страшних, цікавих та дивовижних історій.

Вразила найбільше історія молодої дівчини, яка прожила два тижні у підвалі в Ірпені. Вона безперестанку повторювала: «я захворіла на коронавірус»,  «я захворіла на коронавірус». Вона весь час твердила, ходячи по колу, що в неї болить голова, тому що вона захворіла коронавірусом.

Жодному з психологів та медслужбі не довіряла. Зробили її протипростудний напій, який вона не захотіла пити, підозрюючи, що ми їй щось підсипали… переробили напій у неї на очах, вона випила. Поклали спати… Не знаю, наскільки їй стало легше, але вона припинила повторювати одне й те саме.

Це найболючіша історія, всі інші схожі між собою станом людей. В основному всі були раді, хоча багато хто був розгублений, не розумів, що робити. Великий потік людей був з Бучі, Ірпеня, Чернігова, Харкова: всі відчували полегшення, що вже не ховаються в підвалах.

Вже з квітня після звільнення Київщини від російських загарбників ви почали їздити з гуманітарною допомогою в Ірпінь, Бучу, села Київщини. Що допомагало вам триматися самим і підтримувати людей після жахливих наслідків окупації?

Капелан та волонтерка з Києва: «Найважливіша наша справа − вислухати людей»

Валерій:

Вперше в житті побував на деокупованій території, ніколи не бачив, та й ще в такій кількості, знищену військову техніку. Ніколи в житті не бачив тіла вбитих людей, які лежали на дорозі…звичайно, це все залишило слід в душі.

Але в процесі допомоги людям такі речі ставали на другий план, бо я був націлений на виконання своєї місії − приїхати, поспілкуватися, підтримати, послухати людей.

Звичайно, їм треба була гуманітарна допомога, але всі хотіли поговорити, розповісти про пережите. І треба було вислуховувати й вислуховувати… Тоді перша цивільна допомога була тільки матеріальною, а психологічна підтримка від держави прибула пізніше.

Вони розповідали про все: як вони жили, коли прийшли загарбники, хто кого вбив, як вбивали…були дуже жахливі історії, як люди в підвалах сиділи, як вбили чоловіка, який просто вийшов по воду.

Не вкладалося тоді, да і зараз, в голові, як можна так просто вбивати людей з-за чиїхось примх?..

Ми якраз були на тій самій вулиці у Бучі, Яблунівський, фото з якої побачив весь світ. Там же російські окупанти вбили солдат територіальної оборони.

Капелан та волонтерка з Києва: «Найважливіша наша справа − вислухати людей»

Для нас, як віруючих, важливо було, щоб люди відкривались для Господа. Разом з людьми ми молилися, люди навертались до Бога. І по сьогодні з кількома сім’ями маємо відносини.

Сказати, що я тоді пережив стрес? Я пережив стрес! Але я не помітив, що він був сильним, думаю, Бог мене захистив від нього. Він беріг наші емоції. Звичайно, це все було справжнім жахом… Коли в колоні знищеної техніки бачив відірвану ногу російського солдата, це було жахливо… не кожного дня таке побачиш…з одного боку можна було б позловтішатися, але мені було сумно від цих картин.

Марина, в одному з дописів в інстаграмі ти написала: «Многие пишут, что мы молодцы, что едем в Ирпень, Бучу, чтобы завести еду. Но нет, мы не молодцы… Я не могу не сделать это. Мне совесть не позволяет поступить по-другому». Як допомагають християнські принципи вам жити, особливо в складні часи? Поділіться.

Марина:

Я не уявляю, як взагалі можна залишатися при здоровому глузді без християнських принципів зараз! Як не почати ненавидіти? Від багатьох невіруючих я чую, що вони не можуть спати вночі, їх тіпає від будь-яких звуків.

Я не уявляю собі, в якому стані я могла б бути, якби я не мала надії на Бога, якби не розуміла, що за будь-яких обставин можу помолитися Йому і Він мене почує.

Капелан та волонтерка з Києва: «Найважливіша наша справа − вислухати людей»

Валерій:

Ми знаходимось набагато кроків попереду, тому що живемо вірою і знаємо, що відбувається в духовному світі, і який буде кінець. І сама смерть для нас − це перехід від земного до вічного життя. Цей фундамент дає нам розуміння нашого буття на землі. Згадую себе невіруючим: розраховував на себе чи інших, переживав, у мене боліла душа. Часто, особливо військовим, розповідаю, як в мене змінилося життя після зустрічі з Богом. Зараз я навіть не згадаю, як болить душа. Це дуже важливо, бо Бог нам дійсно дав свободу.

Людям, які не уявляють, як влаштований духовний світ, що відбувається на небесах, чому сталася війна, не знають істину, що Господь сильніше цього зла, яке прийшло в Україну, важче жити в цей час, дивитись на жахи війни. А нас віруючих у Христа, навпаки, знання істини підбадьорює, дає силу діяти. Всі віруючі мають таку силу, але її треба розкрити, довіряючи Богу.

Весь цей час з початку війни у нас не було жодної безсонної ночі. Так, ми рано прокидалися, нас будили вибухами, але спали ми спокійно. Нас з тих пір супроводжує внутрішній спокій.

Через Слово Боже нам відкрито більше, і тому нам легше долати труднощі, жити далі, бо у нас інші цінності.

Розумію, що ваша задача як волонтерів-християн не тільки забезпечити людей продуктами першої необхідності, а й торкнутися людей духовно — молитвою. Як люди приймали молитву та Євангеліє?

У скрутних обставинах люди відкриті до Бога, їх більшість. Були ті, які нам самі розповідали, що моляться. Але були і ті, що не хотіли чути про Бога.

Капелан та волонтерка з Києва: «Найважливіша наша справа − вислухати людей»

Особливо люди приймали Євангеліє в тих містах, де пережили жахливі місяці окупації. В Лимані на Сході України всі 30 людей, хто підійшли до нашого авто з продуктами, коли ми приїхали туди вперше, радо приймали Євангеліє та щиро молились.

Ми розуміємо, що сама по собі молитва покаяння ще не гарантує, що людина відразу ж встане на правильний шлях, тому ми завжди думаємо, щоб передавати таких людей під опіку в помісні церкви, або самі стараємось мати контакт з новонаверненими, щоб  підтримати їх.

Розкажіть про вашу першу поїздку на Донбас як волонтери. Що переживали тоді?

Марина:

Через знайомих ми дізналися контакти церкви в Краматорську, пастор якої залишився в місті разом з командою, щоб служити переселенцям. На жаль, і по сьогодні в Донецькій області залишається досить багато людей, хоча край страждає від гуманітарної кризи. Якщо пенсіонери там ще мають якесь забезпечення від держави, то молоді люди залишаються без засобів існування.

Капелан та волонтерка з Києва: «Найважливіша наша справа − вислухати людей»

Тоді ми вперше поїхали до них з гуманітарною допомогою. Дуже багато людей приходили за продуктами та залишались на служіння. Будівля церкви вміщує 800 людей і щонедільно зал був заповнений. Скоріше, вони приходили по допомогу, але все одно чули Благу Звістку.

Ви не боялися їхати на Донбас, все ж таки поруч лінія фронту?

Лінія фронту там не ближче, ніж у нас тут вдома була. Відстань така ж − 20 км. Ми жили в Києві під загрозою вторгнення і обстрілів. На Схід їздимо в бронежилетах.

Валерій у своєму інстаграмі написав, що ви постійно відвідуєте один із підрозділів ЗСУ на Сході України. Як вам вдається служити нашим воїнам?

Валерій:

Слово «постійно» дуже важливе. Коли перший раз приїжджаєш, то хлопці обережно ставляться, придивляються. На передовій вони дуже чутливі до інших, проникливо бачать людей. Вони там справжні. В них братерство, і це не порожні слова, вони разом переживають втрати і радості, одні й ті самі почуття − коли смерть поруч, коли ховають своїх побратимів. Перша поїздка − це завжди криголам.

Капелан та волонтерка з Києва: «Найважливіша наша справа − вислухати людей»

Для них волонтери − це ті, хто один раз приїжджають з допомогою. Але коли приїжджаєш постійно, то в них зовсім інше ставлення, як до друзів. Починають довіряти. Коли ми приїхали вперше до бійців, вони готувались на передову. Я тоді бачив, як вони бояться і як їм важко. Ми спілкувалися з ними, молились за те, щоб цей підрозділ в повному складі повернувся назад.

А вже під час нашого наступного приїзду командир цього підрозділу розповів, що протягом трьох тижнів від нашої тодішньої молитви жодної втрати не було.

Ці речі надихають не тільки нас, а й солдатів, які на власні очі бачать силу молитви.

Що ти відчуваєш до цих солдатів, яким постійно служиш?

Валерій:

Хтось із хлопців звернувся до мене «отець Валерій» (сміється), прийшлося попросити, щоб називали братом.

У тому конкретному бойовому підрозділі, за який я відповідаю як капелан, ми були не менше п’яти разів. Їдемо до них перш за все з Благою Звісткою.

По-друге, ми веземо їм гуманітарну допомогу, речі, які їм потрібні. Через таке піклування вони відкриваються, чекають на нас, раді бачити. Вдома я з ними переписуюсь. Раніше вони стидалися просити про допомогу. А тепер − ні.

Капелан та волонтерка з Києва: «Найважливіша наша справа − вислухати людей»

Я дуже переживаю за них, молюсь за них, коли відбуваються якісь події там.  Шукаю для кожного одяг і взуття. Відправили зимове взуття 48 розміру одному, слава Богу, підійшли, у нас така радість! А то людина воювала в калошах.

Марина:

Валерій у нас, як справжній єврейський тато. До одного військовослужбовця каже, що не знає, як відноситись: чи як до старшого сина чи як до молодшого брата? (сміються).

Валерій:

Ми їздимо до одного підрозділу, але якщо по дорозі зустрічаємо на блокпостах військових, поліцейських, то ми за потреби їм теж допомагаємо. Знайомимось, а потім будуємо відносини.

На Лимані під час переправи зустріли цілий підрозділ ЗСУ, що направлявся на передову, то ми роздали їм картки з молитвами. Командир дозволив помолитися з ними. Я бачив, що вони дуже хвилювались, відчувалась напруга. Вони всі, як один, молились…я вірю, що це було щиро. Пам’ятаю їхні обличчя, погляд… Мене тішило, що тоді 17 солдат почули Благу Звістку і навернулись до Господа. Я не знаю, чи побачимось ми з ними, але на той час я знав, що потрібно вчинити саме так.

Бачу, у вас подарункові листівки. Це ви готуєте подарунки для свого підрозділу? Поділіться.

Марина:

Не тільки для нашого підрозділу, а й для інших воїнів. Суть цієї акції в тому, що кожен може порадувати наших військових та влаштувати їм свято. Ми хочемо зібрати 120 подарунків.

До проєкту може долучилися будь-хто. Плануємо вручати подарунки їм особисто, бо разом з ними святкуватимемо Новий рік.

Валерій:

До речі, це відповідь на питання, що я до них відчуваю (щодо святкування Нового року – ред.).

Волонтерський фронт для вас став своєрідним покликом серця. Наскільки важко боротися за перемогу на ньому?

Марина:

Якби у нас був фінансовий плацдарм, то ми б більше їздили і допомагали. На кожну поїздку нам потрібно збирати ресурси. Для цивільних шукаємо продукти, ліки, для військових − обмундирування, специфічні речі, це буває досить складно. Одна поїздка на Схід − це 10 тисяч гривень − паливо та кава водіям. Була можливість, ми їздили кожні 10 днів.

Капелан та волонтерка з Києва: «Найважливіша наша справа − вислухати людей»

На початку війни кошти було зібрати простіше, ніж зараз. Люди, і ми розуміємо, мають не безлімітні можливості.

До того ж люди виснажуються, але ми не дозволяємо собі виснажитись. І як ми можемо, коли знаходимось в досить спокійній атмосфері і маючи роботу? Ми точно не маємо права здуватися і говорити, що ми вже не можемо донатити чи збирати ресурси.

Буває зустрічаєшся з людьми, які мають претензії. Деякі просять гроші. Я відписуюсь на ці прохання, що ми можемо відправити посилку з речами і продуктами. Одного разу у відповідь отримала погрози. Прикро. Молишся і відпускаєш. Ми волонтеримо не за винагороду і не за «дякую»…

Капелан та волонтерка з Києва: «Найважливіша наша справа − вислухати людей»

А другий момент, що неприємно вражає, проілюструю: донька запитує у тата, чим він займався протягом війни? На що той відповів, що здавав переселенцям квартиру за дві тисячі доларів.

На жаль, трапляються люди, для яких пріоритет − це власний заробіток, навіть символічних знижок не дають. В цілому країна об’єднується і багато хто готовий вкладатися, допомагати, але є ті, що продовжують жити, наче війни немає… Я навіть не уявлю, як важко солдатам, які покладають на війні своє здоров’я, як мінімум, в тих окопах.

Валерій:

Є думка, що хлопці на передовій багато заробляють і мають самі собі купувати все. Насправді вони і купують все. Крім амуніції, купують бревна, лінолеум, плівки, щоб будувати бліндажі, паливо, газові балони…плитки для приготування їжі…якщо вони і заробляють багато, то вони там же й витрачають.

На Сході у людей немає заробітків, і коли наші солдати приходять до населеного пункту зняти житло, ціни злітають вдесятеро.

Про що сьогодні ви мрієте як волонтери?

Фонд якійсь знайти…безлімітний (сміються). Хочемо купити автівку. Вже наче і сума є, але треба знайти таку, яка б підходила під наші потреби, була комфортною для далеких поїздок.

Поділіться планами на «після війни».

Відсвяткувати перемогу з країною і поїхати кудись у відпустку.

В Крим?

Хм…мені більше цікаві місця, де ми ще не були. До Криму з російським акцентом я не готова їхати.

Валерій:

Планів багато, але разом з тим є і багато роботи у військових шпиталях. Проблема після війни − психологічна допомога. В нашій громаді вже формується служіння, яке допомагатиме військовим адаптуватися.

Вважаю, цим мають займатися волонтери і капелани, які їздили на фронт і бачили все самі. Військовим буде легше довіряти таким служителям, а їм самим буде легше зрозуміти їхній біль. Ми вже маємо невеликий досвід служіння військовим ще з часів 2014 року.

Військові сприймають капеланів як підрозділ ЗСУ, тобто для них це свої люди.

Марина:

Військові потребують друзів, які б їх зрозуміли та підтримали. І якщо не ми, віруючі люди, то хто це може і має зробити? Наше життя − це лист Христовий до людей, тому наш спосіб життя, наша дружба з ними − це щирі відносини. Якщо людина не навертається до Бога, то ми не припиняємо з нею спілкування і дружбу, маючи надію, що в свій час Бог дасть покаяння.

Капелан та волонтерка з Києва: «Найважливіша наша справа − вислухати людей»

Дякую за бесіду.

Інтерв’ю підготувала Ганна Посвята

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!
Become a patron at Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Редакція

Слово про Слово – інформаційний християнський ресурс. Публікуємо щоденні новини, коментарі, аналітику, що висвітлюють релігійну тематику в Україні та світі. Публікуємо статті різних жанрів, авторські блоги, оповідання, поезію, притчі.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button