Різдвяна ніч

0
Поширень
Pinterest Google+

Оксана, висока й бліда вчителька, поклала дітей − Петрика й Оленку − спати, та й сіла коло столу. Накрила дітей і пальтом своїм, й хусткою великою, − бо в кімнаті тільки «прокурнула»… Дров не дістати, а про вугілля вже й забули. Мигав каганець на столі кволо й безнадійно якось, чи соромливо…

Ніч така зоряна…Ясна. Різдвяна ніч! А в кімнаті сутінки, павутину журба розвішала по кутках, і сиділа вона в великих очах учительки.

Оксана Михайлівна замислилась, дивлячись на дітей, як вони хутко засинали. Скоро їм привидяться сни, а в тих снах, може, й тато, цяцьки-ляльки, добра їжа, − все, що втрачене, пожерте богом жахливої війни. Думка за думкою котилися, мов часом туман над Дніпром.

Далі, далі. Нечутно, швидко, той самий сірий, холодний туман, − без надії, мети й подиху життя. А було інакше колись. Було весело й жити бажалось, і життя було наче скарб дорогоцінний. Несла б та й несла б отой таємний скарб, і розлучитись не бажала б ніколи. Тато був у дітей, а в неї − життя товариш, дбайливий та талановитий. А тепер тільки павутиння згадок та попіл журби. Ще й діти прив’язали до життя, що життям перестало бути. Догорає каганець на столику, гаснуть і сили її.

− Мамуню, а я думав про… − несподівано прошепотів Петрик.
− А я думала, що ти вже спиш…
− Як жили ми там, де бабуня наша, я на санках до них Оленку віз і гостинця… На Святий вечір… Тоді я Оленку вчив віршика, а тато сміялись, і я сміявся… І було весело.
− Спи, синку, спи… А то Оленку збудиш. Тепер війна, все інакше.
− Ти неправду, Петрику, кажеш… Я того не пам’ятаю… − обізвалась Оленка.
− І ти не спиш, дитино?.. А я подумала…
− Я думаю про тата, мамуню… Де наш тато? − Той голос дівчинки був, мов мамин, окутаний серйозністю дорослих.
– Тато на німців працюють десь, але вони вирвуться… Тато наш мудріший від тих − гер… гер…− німчурів. Він їм покаже… – уже вголос сердився Петрик.

Сон крила дістав та й полетів далеко кудись, де в хаті тепло й голод, мов п’явка, під грудьми не ссе.
− Спіть, діти мої, спіть. Годі про те… Завтра підемо до тітки Ліди – у неї тепліше в квартирі, у неї буде чай з цукерками… − говорила Оксана Михайлівна, повернувшись до вікна.

Навчилася ховати свої зрадливі почування. Може, ті лагідні слова материні торкнулися крил таємничих сну вередливого, й він слухняно повернувся до кімнати в напівзруйнованому будинку неподалік Дніпра, й торкнувся сон втомлених вій дитячих оченят, і затулив обережно їх на цілу ніч.

Дихнув він на матір, але вона була байдужа до нього й холодна. Довше сиділа Оксана Михайлівна біля столу, голова на праву руку похилена. Скатертина стара, з діркою, залатаною посередині, − все нове, краще, на хліб би пішло. А на тій латці лежить книжка. Простягла руку по неї. Дивилась хвилину на стару обкладинку.

Це він, Аркадій, полишив їй… Як забирали німці його до праці, казав: «Читай, люба… Христос є дійсність спокою для бурхливих днів наших», − пригадалось їй.

Почала шукати якусь сторінку, присунула каганця ближче до Євангелії. Повільно переходили перед нею вічні слова: «А вбачивши зорю, вони надзвичайно зраділи. І, ввійшовши до хати, знайшли там Дитятко з Марією, Його Матір’ю. І вони впали ниць і вклонились Йому, й, відчинивши скарбниці свої, піднесли Йому дари: золото, ладан та смирну».

«Зраділи… − думала собі вчителька. − Я б хотіла зрадіти… та не можу, не вмію в злиднях і журбі… Прости мені, Ісусе, що я така сумна, горем своїм приголомшена, війною, голодом. І нема в мене нічого дорогоцінного, щоб я Тобі щось принесла в дар. Тільки серце бідне, що журиться й любить Тебе… Може, візьмеш хоч серце оте… Бо воно трохи подібне до серця матері Твоєї, як вона біля Твого хреста стояла. Господи, не покинь мене без ласки Своєї, й дітей моїх! Не забудь про чоловіка мого десь у Німеччині. Люди, мов мухи, гинуть там, і він може так швидко зчахнути, бо не кріпке здоров’я у нього. Захисти його…»

Тихі думки Оксани Михайлівни поєдналися з красою молитви. Вона не помітила, що стояла перед Богом в молитві, і на святу Євангелію падали кришталі сліз. На серці їй стало легше, камінь не так тиснув груди. Вона повеселішала. Глипнула на дітей − обоє міцно спали. Укутала їх ліпше й побажала вийти на вулицю, хоч постояти коло дому й подивитись на небо зоряне. На вулиці було моторошно тихо. Силуети зруйнованих будинків кидали тривожні тіні. Здавалось, ось-ось хтось вискочить з-за руїн, хтось чужий, жахливий, кровожерний. А небо таке гарне й cпокійне! Різдвяна ніч… Небо, мов море перлин, і всі вони зверху – беріть, беріть жменями…

Раптом сніг рипнув десь недалеко. Чиясь хода. Вона швидко ввійшла в кімнату й замкнула двері. Прислухувалась: хтось наближався до подвір’я, хода повільна спинилась біля її вікна. Чогось серце застукало швидше, мов годинник, пущений в рух. Вона погасила каганця. Невже гестапо? Нерухомо стояла, мов укопана, біля столу. Сніг знову рипнув під ногами таємничої особи… Повільно хтось пішов далі, але за хвилину-дві вернувся. Почула вона тихий стук у вікно. Серце, мов ковалики, ще дужче застукало, та жінка не обзивалася. Потім тихий голос знадвору:
– Не бійтеся, люди добрі… Я… я колись тут мешкав… Вертаюсь…
Мов птах вилетіла вона за двері:
− Аркадію… Це ти?! Боже, але тебе не впізнати… Іди, ти дуже слабий. Голубе мій…

Більше про Різдво Христове:

І не було їй холодно, і страшно не було. Тато дітям повернувся. Хоч кість і шкіра тільки, але живий. Тихо входили до кімнати обоє, й з ними радість ішла нечутно, але владно й біля столу радість невидимо сіла. Аркадій поглянув на Євангелію на столі й промінь радості промайнув на його худому обличчі. Довго, довго шепоти в убогій кімнаті шелестіли, наче листя осіннє, а під листям отим картини минулого, тяжкого, трагічного. Та понад усім була сила й ласка Божа! Справді був той день радісний – Різдво Христове – в холодній кімнаті на руїнах українського міста. Та Різдвяна ніч була по-справжньому величною…

І. А. Кмета-Єфимович

Попередня стаття

Що знаменує собою Різдво?

Наступна стаття

Цікавий факт про Різдво

Немає коментарів

Напишіть коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *