Різдво разом

0
Поширень
Pinterest Google+

У Першій світовій війні сини України, розділеної між Австро-Угорською та Російською імперіями, воювали у двох ворожих арміях.

– За царя! За отєчєство! Ур-р-р-а-а!!
– Вперед! За цісаря! Слава!
Ці кличі виривалися несамовитим ревом із тисяч розгарячілих горлянок, перемішувалися з кров’ю й вихаркувалися на сніг.

Із цими кличами падали — убиті, пошматовані, а наступні ряди напирали на них, бездумно, осатаніло, щоб трохи далі померти з тими ж кличами в горлі:
– За царя! За отєчєство!
– За цісаря! Слава!
І якби день тривав рік, це тривало б рік, і якби вік – люди без упину вбивали б людей цілий вік.

Але стало сутеніти – й бойові дії пригасали, а коли вже стемніло, згасли дотла – і на поле битви з височини осіла тиша, і незгасні янгольські очі з подивом і жалем дивилися на це місиво трупів, майже трупів і ще не трупів.

Рядового Василенка з офіцером Брусніциним оглушило вибухом гармантя, і вони лишилися неподалік австріяцьких шанців, коли російська атака захлинулася й відступила.

Поночі вони очуняли, Брусніцин був поранений і крізь тихий стогін прошепотів:
– Помогі, браток, помогі, солдатік.
– Зараз… щас… вашскородь… Рад стараться… – І Василенко заходився перебинтовувати офіцера. Невдовзі, видко, біль угамувався й Брусніцин замовк.

Тільки огром незглибимого неба міріадами очей пильно й мовчки вдивлявся у світ.
– Тиха ніч, свята ніч! — вихопився у Василенка спів колядки.
– Гей, зітри сльози з віч!.. – раптом почулося десь здалеку.
«Господи! – раптом згадав Василенко. – Се ж сьогодні Свят-вечір».
А колядка з австріяцького боку, на хвильку змовкнувши, звучала далі:
– Бо Син Божий йде до нас,
Цілий світ любов’ю спас.
Василенко підвів голову.
Диво, але з окопу теж визирнула голова, визирнула співаючи: либонь, не боялася стати мішенню російської гвинтівки.

Так вони обоє доспівали колядку. Потім той, з австрійського боку, завів «Спи, Ісусе, спи».
Доспівали і її.
Тоді зачулося:
– Христос ся раждає!
Василенко ніколи не чував такого вітання, відповів як знав:
– З Різдвом Христовим, будь крепкий

Тоді вони разом стали і – пішли один одному назустріч. Посередині спинилися, обнялися, поцілувалися на три боки і той, з австріяцьких шанців, спитав:
– Ну, брате, якої будемо співали?
– А хоча би оцієї: «В Вифлеємі новина». Знаєш?
– Чом нє!
Вони проспівали цю, потім «Ангел Божий із небес», відтак «Коли ясна звізда», опісля «Гей високо в темнім небі»:
– Гей високо в темнім небі
Зірка засіяла,
Плила, плила між горами,
Над вертепом стала.
Мати Сина породила,
В ясла положила,
Чистим сіном притрусила
Господнього Сина…
Василенко почув, як пролунав постріл, як вигукнув Брусніцин: «Проклятий хохол! Прєдатєль!». Відчув, як його обпекло біля серця, але доспівав колядку:
– Нехай Божому Дитяті
Честь і слава буде,
Нехай Його прославляють
В цілім світі люде!
Доспівав – і вже аж тоді осунувся на руки побратимові, й той, підтримавши, поклав його собі на коліна.
– Гнатишак! Гнатишак! Негайно в окоп! – почулося німецькою, а потім українською.

Більше про Різдво:

Але Гнатишак, обнявши тіло Василенка, все співав і співав колядок, наче удвох, ні – таки удвох, і, либонь, вони удвох отак на небі співатимуть: довго, довго, бо знають же силу-силенну тих колядок, і не перестануть співати, доки не згадають останньої, а там буде знову Різдво, і вони співатимуть – без числа, без числа, без міри…
Вічно.

Віктор Гребенюк

Попередня стаття

Різдвяні історії Чарлза Діккенса

Наступна стаття

Слово сталося тілом...

Немає коментарів

Напишіть коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *