Притчі

Притча про синів і бурхливу ріку

В одного батька було п’ятеро синів. Всі вони жили разом у гірському палаці.

Старший син був слухняний, а четверо молодших – не дуже. Батько попереджував їх про небезпечність гірської річки, та вони не слухали. Він просив не наближатися до берега і в жодному випадку не заходити у воду, щоби їх не змило потоком. Але спокуса була великою.

З кожним днем четверо неслухняних синів насмілювалися підходити все ближче і ближче до річки, поки один із них не вирішив, врешті-решт, дотягнутися до води.

– Тримайте мене, аби я не впав, – сказав він, і брати міцно вчепилися в нього. Та не встиг він торкнутися води, як впав; шаленим потоком його винесло на швидку течію, а разом із ним і всіх решту.

Ріка несла їх, жорстоко била в каміння, перекидала через пороги, заливала хвилями. Їхні крики про допомогу не пробивалися крізь страшний гуркіт води. Як не старалися брати дістатися ближче до берега, проти могутніх ударів стихії вони були безсилими. Після довгих годин безплідної боротьби скорились течії. Врешті річка викинула їх на плесо в чужому похмурому краю, дуже далеко від дому.

В тій країні мешкали дикі люди. Тож брати не могли відчувати себе у безпеці, як у палаці свого батька. Холодні вітри продували пустище наскрізь. Там було не так тепло, як на батьківщині. За межами долини виднілися похмурі скелі. Країна, яку вони покинули, була гостинною, а ця – ні. Хоча і не знали, де опинилися, в одному були впевнені – не для того вони з’явилися на світ, аби жити в такому непривітному місці.

Брати довго лежали на березі, все ще приголомшені тим, що впали у річку, і не мали уяви, куди тепер іти. Через якийсь час набралися мужності і знову увійшли у воду, сподіваючись вбрід піднятися проти течії. Але броду не було. Тоді вони спробували пройти по березі, та заваджали кручі. Обійти теж не могли, бо не знали дороги додому. Врешті, розпалили вогнище і сіли біля вогню.

– Потрібно було слухатися батька, – зізнались один одному. – Нас віднесло занадто далеко.
З часом вони навчилися жити в чужій країні. Харчувалися горіхами і робили одяг зі шкір тварин. Братів переповнювала рішучість не забути батьківщини і не втратити надії на повернення. Кожен день вони здобували їжу і будували намет. А ввечері сідали біля вогню і згадували батька і старшого брата. Всі четверо дуже за ними сумували.

Але якось один із братів не прийшов до вогнища. Вранці його побачили в долині, де жили дикуни. Там він будував хижу з тростини і глини.
– Набридли мені наші розмови, – сказав братам. – Який толк все згадувати і згадувати одне і те ж? Тут не так вже і погано. Побудую собі гарний будинок і оселюся у ньому.

– Але ж це не наша батьківщина, – заперечили інші.
– Так, але, якщо не згадувати що було, то ця країна нічим не гірша нашої …
– А як же батько?
– А що батько? Він далеко. З якого дива я маю вічно сидіти і чекати, коли він прийде? В мене з’являться нові друзі, заживу по-новому. А батько як прийде, то прийде… Але з моря погоди не чекатиму.

І троє братів, нічим не переконавши будівничого хижі, пішли геть. Вони продовжували збиратися біля вогнища, згадувати про батьківщину і мріяти про повернення.

Через кілька днів і другий син не прийшов до вогнища. Вранці і його виявили в долині: він уважно спостерігав за хижею іншого брата.
– Яка мерзота! – сказав він їм, ледве вони підійшли. – Наш брат – повний негідник. Ганьбить нашу сім’ю. Подумати тільки, до чого докотився! Як можна будувати будинок, забувши про нашого батька?

– Він не добре себе повів – погодився наймолодший, – але і ми накоїли діл. Порушили волю отця! Бо полізли в річку, не слухаючись його застережень.

– Можливо, ми раз чи два помилились, але в порівнянні з цим, що у хижі, просто святі. Батько простить наш учинок, а його покарає.
– Ходімо, – покликали його, – повернімося до нашого вогнища.
– Ні, я слідкуватиму за братом. Хтось же має запам’ятати всі його гріхи, щоби розповісти батькові.

І два брати відійшли, залишивши в долині будівельника і наглядача моралі.

Вони, як і раніше, сиділи вечорами біля вогнища, підбадьорюючи один одного, і згадували про батьківщину. Але ось одного разу вранці молодший син, прокинувшись, побачив, що залишився один.

Він пішов шукати брата і зустрів його біля річки – той перевертав і складав каміння.

– Інакше нічого не вийде, – пояснив, не відволікаючись від свого заняття. – Батько не прийде за мною. Маю сам знайти його. Я його засмутив. Порушив його волю. Я не виправдав його надій, і в мене тепер тільки одна можливість: зроблю камінний насип вверх по річці і ним повернуся в оселю батька. Буду вкладати камінь за каменем, поки не зможу пройти до палацу по суші. Коли батько побачить, як я старався, як наполегливо працював, йому більше нічого не залишиться, як відкрити двері і прийняти мене.

Останній з братів не знав, що і сказати. Він одиноко повернувся до вогнища. Якось почув позаду себе знайомий голос:
– Батько прислав мене, щоби повернути тебе додому.
Молодший син оглянувся і побачив свого найстаршого брата.
– Ти прийшов за нами! – радо вигукнув. Брати обнялися.
– А де ж решта братів? – запитав старший.

– Один поставив тут будинок. Інший наглядає за ним. А третій будує насип уздовж ріки.
І первенець пішов шукати своїх братів. Спочатку він спустився в долину до хижі з тростини.
– Іди геть, чужаче! – закричав його брат у вікно. – Тебе тут не чекають!
– Я прийшов, щоби відвести тебе додому.
– Ну так, аякже! Ти прийшов відібрати мій замок!
– Це не замок, – заперечив первородний. – Це халупа.
– Це замок! Найкращий у всій долині! Я збудував його своїми руками. Так що йди геть. Не бачити тобі мого замку.
– Ти що, забув про дім свого батька?
– В мене немає батька.
– Ти народився у палаці в далекій країні, де завжди тепло і повно квітів. Але не послухався батька і потрапив сюди, в чужі краї. Я прийшов, щоби забрати тебе додому.

Брат пригледівся через вікно на первородного, з трудом впізнаючи його. Але пауза тривала недовго, бо дикуни теж підбігли до вікна.
– Йди геть, нахабо! – закричали вони. – Це не твій дім!
– Правильно, – відповів первенець, – але і не ваш.

Брати знову зустрілися поглядами. І знову будівничий хижі відчув укол у серце, але дикунам він вже довіряв більше.
– Йому просто потрібен твій замок! – закричали вони. – Прожени його!
І він прогнав свого старшого брата.

Первородний пішов шукати наступного. Далеко йти не прийшлося. Біля хижі, на виду в дикунів, сидів брат, який винуватив першого. Побачивши, що наближається найстарший, він закричав:
– Як добре, що ти прийшов подивитися на гріхи нашого брата! Ти знаєш, що він відмовився навіть згадувати про наш палац? Мені тут все відомо про його справи. Покарай його! Він це заслужив! Розберися з гріхами нашого брата!

Первенець м’яко сказав:
– Спочатку нам потрібно розібратися з твоїми гріхами.
– З моїми гріхами?
– Так, ти порушив волю батька.
Неслухняний син посміхнувся і махнув рукою.
– Та що там мої гріхи. Он де грішник, – заявив він, вказуючи на хижу. Дай мені розповісти про дикунів, які…
– Краще розкажи мені про себе.
– За мене не хвилюйся. Я покажу тобі, кому тут потрібна допомога, – мовив він, кидаючись до хижі. – Підійдімо разом і загляньмо у вікно. Бо мене він ніколи не помічає… – І побіг до хижі, навіть не зауваживши, що найстаршого за позаду немає.

Тоді первородний повернув до річки. Там він побачив молодшого з братів – той вкладав у воді каміння.
– Батько прислав мене, аби забрати тебе додому. – Той навіть не повернувся:
– Ніколи мені тут патякати. Працювати потрібно!
– Батько знає, що ти впав тоді. Але він простить…
– Можливо і так, – перебив його брат, намагаючись не послизнутися в бурхливому потоці, – але я маю дістатися до палацу. Я мушу збудувати дорогу по річці. Спочатку покажу йому, що заслуговую його милість. А потім попрошу у нього прощення.
– Він вже простив тебе… Я відведу тебе вгору по річці. Бо ніколи не зможеш добудувати свій насип. Річка дуже довга. Для тебе це не під силу. Батько прислав мене, щоби повернути тебе додому. І в мене вистачить сил.
Вперше укладач каміння підняв погляд:
– Як ти посмів говорити про нього так нешанобливо! Мій батько не може простити занадто легко. Я згрішив. Учинив великий гріх! Він звелів нам не наближатися до річки, а ми порушили його волю. Я великий грішник. І тепер мені прийдеться прикласти багато праці для того, щоб отримати прощення.
– Ні, брате мій, для прощення тобі не потрібні великі зусилля. Потрібна велика благодать. Відстань від тебе до палацу нашого батька величезна. Тобі не вистачить ні сил, ні каміння, щоби вимостити собі шлях. Тому батько послав мене. Він хоче, щоб я повернув тебе додому.
– Кажеш, я не зможу? Кажеш, не вистачить сил? Та ти поглянь на мою працю! Подивися на це каміння! Я вже можу зробити п’ять кроків.
– Але тобі потрібно зробити п’ять мільйонів кроків!
Молодший син сердито поглянув на старшого брата:
– Я зрозумів, хто ти. Ти – породження пекла. Бо намагаєшся спокусою відвернути мене від моєї священної праці. Геть від мене, зміюко!
І він кинув у брата камінь, який приготував для свого насипу.

– Єретик! – гукав будівничий насипу. – Йди геть! Мене ніхто не зупинить. Я побудую насип, постану перед батьком, і йому прийдеться простити мене. Я завоюю його приязнь. І заслужу його милість.
Первородний захитав головою:
– Завоювати приязнь неможливо. Заслужена милість – це не милість взагалі. Прошу тебе, дозволь відвести тебе додому.
У відповідь полетів ще один камінь. Тоді первенець повернувся і відійшов.
Наймолодший брат очікував його біля вогнища.
– Вони не прийдуть?
– Ні. Один воліє насолоджуватися, другий – осуджувати, а третій – працювати. Ніхто з них не захотів повернутися до нашого Батька.
– То вони залишаться тут?
Старший брат повільно похитав головою:
– На якийсь час.
– А ми повертаємося до батька? – Запитав наймолодший.
– Так.
– Він простить мене?
– А навіщо тоді посилав би мене?

Старший брат узяв на свою спину молодшого, і так почалося їхнє повернення додому.
У кожного з братів була можливість повернутися з найстаршим додому. Перший відмовився, надавши перевагу своїй халупі. Другий відмовився, вирішивши записувати всі помилки свого брата, замість того, щоби визнати власні. Третій відмовився, бо думав, що важка праця краща за щире каяття. А четвертий погодився жити з почуттям вдячності, а не провини.
– Я звеселяю себе сам, – вирішив перший.
– Я порівнюю себе з тобою, – розсудив другий.
– Я сам спасаю себе, – зробив висновок третій.
– Я довіряю себе тобі, – постановив четвертий.

Більше про стосунки з Богом:

Чи можна поставити вам життєво важливе запитання? Ось ви прочитали про чотирьох братів, і кого ж з них потрібно згадати, говорячи про ваші стосунки з Богом? Чи визнаєте ви, як і четвертий син, свою неспроможність самостійно повернутися додому? Чи вхопились ви за простягнуту руку нашого Отця? Чи підтримує вас правиця благодаті? Може, ви більше подібні на когось із трьох інших синів?

Макс Лукадо

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!
Become a patron at Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Анатолій Якобчук

Засновник та головний редактор "Слово про Слово", видання з християнським корінням. Служить пастором. Його особисте життя відзначається відданістю родині: він є люблячим чоловіком і батьком трьох дочок, що додає йому натхнення у професійній сфері.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button