Поводир для зрячих

0
Поширень
Pinterest Google+

Нетривкий сон враз обірвався від якогось віддаленого гулу.
– Невже громовиця? – напівсонний Микола, накинувши піджак, вийшов на ґанок.
Далекі відзвуки розкотистого грому повторювалися все частіше, все ближче. Невдовзі тихий дощ бадьоро зашарудів по листю дерев, затарабанив по вікнах та дахах. Почалася рясна злива.

Цьогорічна весна була сухою. Зеленіла трава, розпускалося листя, дерева вкрилися білим цвітом, але так бракувало тієї благодатної запашності, котру несе пробуджена природа. Дощ щедро поливав осушену весняними вітрами землю. Микола жадібно вдихав вологе повітря, наче хотів випити цей нектар свіжості, розтоплений у водянистій імлі. Він по-дитячому підставляв лице, долоні під краплі життєдайної травневої зливи.
– Тепер усе піде в ріст, – тішився.

Блискавиця раз по раз сліпучим сріблом освітлювала небо і землю. Але її блискучих стріл він не бачив, а лише уявляв. Микола був незрячим.

Як ці блискавиці розтинали навпіл темне небо, так і його життя розкололося навпіл одного літнього вечора. Розкололося на до і після, – коли бачив білий світ і відколи осліп.

Рідне село загубилося у далекому кутку поліського краю, за болотом уже Білорусь. Тут Микола жив з родиною у невеликій хатині. Худорлявий, але жилавий, середнього зросту, лице виказувало м’який, примирливий характер і тінь якоїсь легкої зажури.

По закінченні школи хлопцеві годі було мріяти про подальше навчання, скромні статки батьків змушували йти до праці. Навчився токарської справи, опісля став зварювальником у «Сільгосптехніці» – любив техніку, мав оцю «господарську невгамовність, до роботи ставився з повагою, як до людини.

Храм і «фігури» на кожному сільському перехресті підказували, що земляки Миколи – люди винятково побожні. Втім, побожність успішно співіснувала з кількома забігайлівками. А ще у цьому болотяно-лісовому краї вшановували різних духів, домовиків, лісовиків, перунів, котрі прижилися тут ще з поганських часів. Через те віра у Миколиному роду, як і в більшості односельців, була «жіночого роду» – бабуся, мати, жінка відвідували храм, а дідусь з батьком, як і сам Микола, – рідко. Втім, батько чомусь бажав своєму синові, щоб той став віруючим.

Люда, з котрою одружився за декілька років після армії, цілком відповідала чоловіковій вдачі: тиха, працьовита. Хоч серце слабке мала, однак зранку до ночі все «на ногах»: куховарить, гримить баняками, а ще городи, корова, свині, птиця… Перед неділею чи святом до ранку все чистить, витрясає, прибирає, готує святкові наїдки – «троє чоловіків у хаті». Микола впевнено йшов по своїй життєвій колії. Здається, живи та втішайся, аж раптом несподіваний виклик долі.

Він не любив згадувати про той фатальний постріл односельця з мисливської рушниці. Дробинки, наче розлючені оси, вп’ялися в його голову, очі, а товариша, що йшов поруч, поранило в плече, бо був трохи вищий на зріст.

Лікарі, в районі, потім в області, намагалися врятувати зір. Але після кількох операцій – категоричний висновок: медицина безсила. У ЗО років – інвалід першої групи, жінці 25 років, синам – 6 і 4. І мізерна пенсія, котру до того ж ділили навпіл.

Микола почувався наче в глухому, темному кутку: каліка на все життя, в’язниця, де немає бодай шпаринки для смужки світла.

«І за що ти, життя, мене так покарало, що я кому зробив злого?» – у відчаї стискав кулаки.
– Жінко, покинь мене, – благав не раз. – Єдине звільнення – небуття, не буду мучитися і інших біля себе не мучитиму. Але такі думки в Миколи довго не затримувалися. Могили самогубців на цвинтарі були десь у закутку, і він з острахом їх оминав. Знав, що і батюшка не відспівує самогубців.

Від горя розривалося серце, душа завмирала в якомусь заціпенінні, ставала нечутливою до всього.

Але якось усе миналося і приходила тиха приречена журба.

Ніч наче зрівнювала Миколу з іншими, бо вночі всім темно, він її упізнавав, коли все затихало, лише цвіркуни голосили. Йому снилося, що прозрів, як сниться тяжкохворим в хвилини забуття, що здорові.

З часом приходили ясні думки, що потрібно якось пристосовуватися до нового життя. Він намагався знайти розумне пояснення своєї біди, якийсь смисл. Не міг змиритися з тим, що це просто сліпий випадок. На світі мільйони темних, якось живуть, і я мушу жити, давати собі раду.

В початках почувався як та десятимісячна дитина, що вчиться ходити. Сяку-таку дрібну роботу зробить, візьме собі їсти, коли немає дружини. Хлопчаки допоможуть пройтися по селі, розкажуть щось зі «світлого життя», вони уже звикли, що татко незрячий. Інколи Микола зніме зі стіни весільну фотографію, проведе долонею по рамці. Ось вони з Людою молоді, щасливі, збентежені обличчя зашарілися ледь помітними рум’янцями, очі випромінюють теплоту найщиріших почуттів. Родина, сусіди допомагали обробляти городи, зібрати врожай, провідували каліку. Хтось інструмент якийсь прийде позичити. В Миколи того добра було багато і всякого. В селі так просто за чимось не приходять, неодмінно погомонять про те, про се, а в кінці, ніби між іншим, згадають, по що, власне, прийшли. Жінки співчували Людмилі, наче вдові. З часом швидких до помочі і співчутливих ставало якось все менше. Прикро на душі: коли здоровий – був усім потрібний, з майстром на всі руки ще здалека вітались.

Як і в усіх незрячих, у нього загострився слух, відчуття. Міг по кроках упізнати, хто йде, з голосу узнавав настрій людини, шум двигунів підказував, хто яким транспортом їде селом. Любив звуки, а тиша була нестерпною. Ввечері і вночі вмикав радіо, направляв на християнську хвилю, здавалося, що ці пісні, незрозумілі проповіді – ніби голос з далекої щасливої країни, про котру так мало знає, а в глибині душі так хотілося, щоб вона існувала.
– Чи можна до вас зайти? – якогось дня почув Микола незнайомий голос.
– Чому ж не можна, заходьте.

Це був Юра, колись разом працювали в «Сільгосптехніці». Спілкувалися мало, бо мало що їх об’єднувало. Якщо хтось починав про Бога, Микола спокійно, наполегливо відказував, що потрібно ходити до церкви і нічого не видумувати.

Попри розмови про життя-буття Юра не оминув згадати про вічне. Микола без цікавості, заради ввічливості, слухав співрозмовника, подякував, що провідав. Але після цієї бесіди він виразно згадав давнє батькове побажання: «Коли виростеш, я хочу, щоб ти став віруючим».

Нечасто, але постійно Юра навідувався до бідолахи, приносив касети з піснями, свідченнями, проповідями, котрі Микола прослуховував довгими зимовими вечорами.

«Навіть волосинка з голови вашої не впаде без волі Отця» – закарбувалися слова Євангелії. Йому, селянинові, близькими і зрозумілими стали притчі про сіяча, що сіє зерно, про невода, про пшеницю і кукіль, про загублену вівцю.

Інколи Юрій до пізньої години засиджувався.
– Заночуй у нас, – просив Микола, – зима, а тобі ще через ліс іти.
– Ні, не можу, жінка, діти чекають… – відказував Юрко.
Так поступово душа просвітлювалася, відтаювала від безвиході.
– Миколо, тобі відкрилося Слово Боже, а в церкві ти ще не був, – якось запропонував Юра.
«Коли був здоровий, то Бог йому не потрібен був, а тепер – Боже рятуй!» – перебирав про себе уявні докори від родичів та односельців.

– А ти на людей не дивись, а на Бога, – наче читав його думки Юрко.
Після першого відвідання церкви в Миколи відпало бажання курити. Першим кроком до духовного прозріння було прийняття Слова Божого, другим – те, що почав ходити в зібрання: то жінка приведе, то старший син. А ось наступний крок – покаяння, тут було важче, в його душі йшла невидима боротьба.
Одного недільного дня Микола йшов у церкву з рідним братом.
– Я сьогодні буду каятися, – рішуче сказав він до Миколи.
І дійсно, в кінці зібрання почулася скрушна молитва братового каяття.
– А мене наче якась сила піднесла з місця, – пізніше ділився своїми переживаннями Микола. І з його вуст злинули слова примирення, дякував Богові за зцілення своєї сліпої душі.

Жінка не могла збагнути, чого чоловік такий радісний.
– Таким я тебе і зрячим не бачила, – щиро дивувалася.
– Я не бачу сонця, але відчуваю його тепло, і дотик дощу, чую, як пташки співають, як чайка скиглить над водою, як жаби в болоті кумкають. А що темний, то це дочасно, у вічності побачу Того, Хто відкрив очі моєї душі, – свідкував Микола односельцям.

Люди знизують плечима, не розуміють: сліпий, а завжди в настрої, бадьорий, привітний. Вже не про свої біди, а про свого Бога все говорить. А дехто каже: «Він все ж таки трохи бачить».

Олег Слонецький

Попередня стаття

Сільвестер Сталлоне про свою віру

Наступна стаття

Баптисти провели у Києві ІІ місіонерський форум

Немає коментарів

Напишіть коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *